Тепер коли невістка мене набирає, я й трубки брати не хочу. Чоловік картає, каже, що Катя – то тепер єдина рідна нам людина, як і онуки. Але після останнього її прохання, я вже й не знаю, а чи потрібна нам така рідня. Ще й онуки нею навчені у трубку таке говорять, що треба сісти одразу, адже ноги не втримають.
Не від добра ми із чоловіком на заробітки поїхали, не від достатків і лишків. Залишили хату, сина на маму мою і поїхали в світи. Один у нас Макар був, заради нього, аби дати йому краще майбутнє, ми й подались в світи із чоловіком.
Приїздили часто настільки, наскільки дозволяла робота. Син ріс і розумним, і кмітливим, і спритним, і роботящим. Мама гарно його виховувала, а він був із тих діток, що все вбирають, мов губка в себе. Ми й репетиторів йому наймали, бо дуже хотів він стати лікарем. Ішов вперто до своєї меті і таки здійснив свою мрію.
Ми вже в Іспанії із чоловіком працювали, як надумав наш Макар оженитись. Приїхали на невістку поглянути, познайомитись із родиною і оніміли. Катеринка та була такою стебелиночкою, лиш очі блакитні та коса довга. Батьків своїх вона нам представити не могла, бо не хотіла на свою голову сорому.
— Нас десятеро у них, – сказала опустивши очі додолу, – навряд, вони і ім’я моє пам’ятають. Та й не знаю, чи ще вони є живі.
Ну а мені і шкода її і за сина прикро, бо добре я бачила, яка то господиня із Каті буде. Знаєте, буває таке, що як не вміє людина що зробити, так вчиться, просить показати, а Катерина не така – не вийшло, то вона в сльози і йде геть:
— Не хочу ще більше осоромитись.
Я була вражена прикро, але що могла зробити, чи вдіяти, як вони уже й заяву подали і вже чекали на первістка. Так і весілля зробили, так і жити вони почали. Ми їм квартиру придбали, на ремонт гроші і на меблі із технікою передавали. Син навчався і ще три роки мав вчитись, доки б уже заробляти міг, а Катруся вже й мамою стала, тож надія тільки на наші гроші в молодій родині і була.
Так собі рік за роком п’ять років і минуло, аж тут – звістка чорна. Син наш у засвіти пішов, та так прикро і так випадково, що й не сказати. Не знаю я, як би й пережила, якби не необхідність підтримати Катеринку із дітьми. Вона була вже на шостому місяці із третім, а двоє старших ніяк втямити не могли, що то таке трапилось і як так сталось.
Пів року ми вдома побули і знову поїхали на заробітки. Квартиру синову ми на дітей переписали і пообіцяли Катрі усіляку підтримку і допомогу.
— У нас тільки ви й залишились. – казала я крізь сльози.
І от, минув рік, потім ще два і вже я й трубки брати не хочу, якщо бачу, що то Катя телефонує, а чи онуки мене набирають. Бо окрім “Мамо треба” і “бабусю купи” ми нічого і не чуємо. Ми ж і гроші і одяг передаємо і Каті і дітям. Щотижня торби із продуктами, але того мало і трішки.
Катя вічно грошей не має. бо троє дітей і їй треба більше, а малі мамою навчені за будь якою захцянкою набирати бабусю і дідуся.
— З мене в класі усі кепкують, бо я не маю айфона. – каже мені старший. – Може ви мені подаруєте на іменини, я вам посилання кину.
Відкриваю я, а там ціна 47 тисяч. Аж зле стало. І це мене просить дитина? Або скутер, чи електросамокат. Я вже про оці дороги іграшкові за три-чотири тисячі мовчу, як і за іграшки, які треба серіями купувати, аби були. і ми те все купували, бо ж діти чекали. Та ж є межа всьому.
Коли невістка машину собі нову попросила, та таку, щоб “хороша”, а не оця що є, я вже й слухавки брати не маю бажання. Бо те авто ми придбали у минулому році і віддали десять тисяч, а тепер воно їй не таке, бачте, треба краще.
Чоловік мені вічно нагадує, що та Катя і наші троє онуків, тепер і є вся наша сім’я. Що піклування про них наш обов’язок і справедливо мені нагадує. що без нашої допомоги вони і хліба не матимуть за що придбати.
Так, я все розумію, але більше і копійки туди не дам. Готова звідси продукти купувати і комуналку оплачувати, але не на захцянки гроші передавати.
Ну от скажіть, хіба я не вірно надумала? Чи все ж правий чоловік і не потрібно псувати стосунки із сім’єю?
Головна картинка ілюстративна.
