Шкода, що йому прийшлося через таке пройти, але хай дійде через інше місце, раз за ці п’ятнадцять років не дійшло через голову, хіба не правду кажу?
Так от, мій Михайло мав чомусь таку думку, що жінка має бути вдома, виховувати дітей, а він вже якось на родину заробить. Мій син не бізнесмен, а звичайний роботяга, по будовах лишив своє здоров’я.
Що я йому не казала, що його Іриною можна городи орати, то він ніяк.
– Мамо, Сергійко ще малий, хай буде біля дитини.
А вона ж така. Що дитину вже так виховала, що хлопцеві десять років, а він всього боїться, від мами ні на крок. Та Михайло й а велосипеді, і на санки, а Мирослав лише в телефоні і мами хоче.
– Сину, та ти не залізний, хай вона вже йде на роботу.
– Мамо, як піде Мирославчик в старшу школу, то й піде.
Аж тут поїхав Михайлів друг в Канаду і роки вже там жив та все його до себе кликав, а тут вже й син наважився.
– Мамо, хай моя дитина живе краще, ніж я, – сказав так мені.
І поїхали. Я вже була спокійна, що діти мої в безпеці, а там, головне, аби було здоров’я.
Син телефонував та розповідав, що вони в Торонто, знімають квартиру і Ірина не має роботи, а лише він і то перебивається на низькооплачуваній, то сторожем, то на підмогу ходить до того колєги на будову підсобити.
Син собою вже так гонив, але ніяк не міг вийти на більші гроші, казав, що його заробітку ледве стає оплатити квартиру та на їжу.
– Сину, вертайся, – кажу я йому.
– Мамо, Мирославові тут дуже подобається, та й можна тут жити, я ще буду пробувати мову вчити.
І мову вчив, і працював, але все йому не йшло, далі переїхав з Торонто і вже стала оренда житла менша, але й зарплата менша.
А та пані й далі не працює, бо не хоче, бо звикла і все.
І так через півтора року мій син вернувся не до дому, але оселився в Польщі. Там йому набагато легше, бо й мову зрозуміло і ціни дешевші на житло та й українців багато.
Але вже він помудрів, бо дружина теж пішла на роботу на завод, бо треба обом робити, щоб щось мати. Я тому не натішуся, що нарешті до мого сина прийшов розум, але я й не можу змовчати.
– А вона не могла там в Канаді піти та десь робити? Не могла тебе підтримати? Вона ж бачила, що не вдома ногу за ногу закласти. То вона так перед тобою своє лице показала, сину, свою вдячність за те, що стільки років в теплі просиділа та в добрі.
– Мамо, Ірина все зрозуміла, вона вже працює і не роздувайте з мухи слона.
– Я не роздуваю, просто могла й швидше здогадатися, що тобі потрібна допомога.
Я синові сказала, що як має зайві гроші, то хай передає мені, а я їх притримаю, хай не все віддає жінці такій, бо хто його знає, як вона себе покаже через десять років? А так буде мати запас в грошах, я їх всі збережу, бо я є мама і для своєї дитини на все готова.
Він сказав, що подумає, а недавно мені вислав сто злотих і сказав, що то мені на шоколадки.
– Мамо, то вам, маю і даю, бо ви завжди мені все віддавали, а тепер я вже можу не лише все на родину віддавати, але й вам виділити.
Я дуже йому вдячна, бо мені ті гроші наче мільйон. Звичайно, що я їх не витрачу на шоколадки, а притримаю для дитини, колись як знайде. Хіба не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
