fbpx
Культура
Тепер моя черга плакати. Дай Бог, аби у всіх були такі діти!

Вона зараз лежить у своєму ліжечку, спить – маленька, безпорадна, зворушлива така. У неї зморщене личко і щільно зімкнуті припухлі повіки з ріденькими віями. Іноді вона здригається уві сні і прицмокує губами. Напевно, сниться що-небудь. Цікаво, що вона бачить уві сні? Що там відбувається, в її голові? Шкода, що вона не може розповісти.

Ковдра сповзла набік, висунулося назовні коліно – треба б поправити, щоб не замерзла. Але я не встигаю – заворушилася, прокинулася! Я поспішаю до неї. Вона відкриває очі і намагається їх сфокусувати на предметі, тобто на мені. Очі такі прозорі, блакитні, відчужені, немов вона все ще не до кінця в цьому світі. Але ось зібралася, зачепилася поглядом, побачила мене, посміхнулася беззубим ротом. Боже, яка ніжність.

Випростала з-під ковдри руку, вхопила мене за палець. Говорити не може, зате посміхається! Впізнала мене, впізнала…

— Доброго ранку, моя хороша. Добрий ранок.

Так, насамперед треба поміняти пампеpс. Я відкидаю ковдру і вправно роблю все, що належить: підстелити, зняти, викинути, помити, протерти, обробити дитячою присипкою, одягти новий пaмперс.

— А от увечері Татко наш повернеться, у ванну тебе віднесе, купатися будемо! – кажу їй. Вона не розуміє, але посміхається. – Давай причешемося, чи що?

Знімаю з неї косинку, гладжу по голівці, з дуже рідким волоссячком. Голівка гладенька, тепла така … Беру м’яку щіточку і обережно розчісую, хоча що тут чесати? Швидше, це масаж. Але їй подобається, вона любить цей ритуал «розчісування».

Потім я протираю її обличчя і долоньки вологою серветкою. Серветка пахне ромашками, і вона тепер теж виділяє аромат літнього поля. Шкіра у неї часто сохне і лущиться, тому я купую «Джонсонз бебі» і роблю їй масляний масаж, вранці і ввечері. Шкіра відразу радіє, розправляється і починає блищати.

— Ось, інша справа! – повідомляю я, закриваючи пляшечку. — А зараз їсти будемо. Хочеш їсти?

Вона ніяк не реагує, та я і не чекаю відповіді. Йду на кухню, вівсяна кашка вже зварена, я додаю протерте яблуко, накладаю в чашку і несу її в кімнату.

— Давай пов’яжемо слюнявчик, і я тебе погодую, — пропоную я.

Вона виривається, крутить головою, сердито гукає-не любить слюнявчик чомусь.

— Тихо! Не вередуй! Це для гігієни! — строго кажу я. — Є таке слово-треба!

Вона упокорюється і дає пов’язати слюнявчик. Я беру ложку і починаю її годувати. Цей захід вимагає терпіння: їсть вона повільно, набирає в рот – і надовго завмиpaє, а іноді забувається і відкриває рот, так і не заковтнувши, і тоді кашка виливається на слюнявчик. Я підбираю її серветкою, щоб не розмазувалася далі. Сьогодні у неї хороший апетит, кашка з’їдена вся. А то, буває, доводиться вмовляти: «За маму, за тата, за сіру собачку…».

— Молодець, розумничка, — хвалю її я. – А тепер-морсик. Ти ж любиш морсик?

Я спритно пхаю їй в рота трубочку — є така спеціальна кружка з кришкою і трубочкою, дуже зручно. Вона смокче, мружиться від задоволення. Морсик я варила сама, він з журавлинний і дуже смачний. Я дивлюся, як вона захоплено п’є, і мені добре. Вмилися, поїли, попили – вже відмінно, день почався. Сьогодні вона – рідкісний випадок! – спокійно спала всю ніч, мені жодного разу не довелося вставати до неї. Подарунок долі, можна сказати.

— Я займуся справами, а ти полежиш спокійно, гаразд? – прошу я.

Години дві я роблю звичні дії — завантажила білизну в пральну машину, зібралося трохи, поставила варитися супчик для всього благородного сімейства. Пару разів заглянула в кімнату — лежить, дивиться в стелю, бульбашки пускає. Маленька моя…

Телефон задзвонив. Дзвонить моя сестрчка.

— Ну, як там наше диво?

— Дивакує, — відповідаю. — Поспала добре, поїла, що ще людині для щастя треба?

— А я їй чепчик пошила, — каже. – Хороший такий чепчик, фланелевий. З рюшечками. Щоб голова не мерзла. Приїду, привезу.

— Давай, приїжджай. Ми гостям завжди раді. Ну, до зустрічі.

Тут же ще дзвінок — чоловік мій Михайло, запитує, що з продуктів купити. Видала інструкції, повернулася до справ.
Раптом чую – звуки якісь. Кинулася до неї – лежить, плаче.

— Ну що, що таке сталося? — питаю я. — Ну все, все, тихо, я тут, я з тобою.

Давай витремо слізки, все у нас добре. Я тебе люблю.

Вона поступово вщухає, тільки схлипує тихенько.

— Давай я тобі книжку почитаю?

Дістаю книжку, це вірші. Починаю читати – неголосно, виразно. Лежить, притихла … слухає, як ніби все розуміє. Хоча що вона там може розуміти? Дивиться в стелю безглуздим поглядом немовляти. Напевно, їй просто треба, щоб я була поруч, і щоб чути мій голос. Тому я читаю вірші.

Нас двоє, я і вона.

Читайте також: Благаю вас — не живіть заради дітей! Їм це не тільки не потрібно, їм це шкідливо

Колись, багато років тому, нас теж було двоє – я і вона. Тільки це я лежала в ліжечку, пускала бульбашки, посміхалася беззубим ротом і хапала її за палець. А вона годувала мене кашкою, поїла морсиком і читала книжки. Я цього не пам’ятаю, але знаю, що так і було, мені розповідали. Тільки от памперсів, «Джонсонз бебі» і пральних машин тоді не було, так що їй було важче. Але вона якось справлялася. Впораюся і я.

Вона повернула голову, дивиться на мене, ворушить губами.

— Що таке? – я відкладаю книжку і йду до неї. — Ти тут як, суха?

Перевіряю памперс – там все нормально, але вона силкується, тужиться, по обличчю пробігають хвилі, губи напружено ворушаться. Напевно, колись я точно так само намагалася неслухняними губами скласти своє перше слово. Вона немов силиться щось сказати, хоча вже давно не розмовляє і нічого не розуміє. Похилий вік, aтеpocклероз, м’язова атpoфія, стареча дeмeнція, впaдання в дитинство. Маленьке зморщене личко, неосмислений погляд… немовля.

Я нахиляюся над нею.

— Що, моя дорога, що?

І чую ледь помітний шепіт:

— До-неч-ка…

Ну ось, а я «дeменція», «дeменція» … Тепер моя черга плакати.

— Матуся…

Автор: Ельфіка

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page