Ми з сестрою були дружними, хоч вона й старша від мене на кілька років, але ми всюди були разом. Так мама постановила, що Марія за мною мала дивитися, а я її слухати.
Марія згодом як поїхала вчитися в місто, то там і залишилася, а я при батьках.
Сестра рідко приїздила в гості. Але батьки ділили між нашими сім’ями порівну – пів свині їй, пів нам усім, картоплі скільки треба, закрутки, городина, сир, масло, молоко…
Я змалку знала, що так має бути і не бачила в тому нічого поганого, тим більше, що є, але згодом, коли в батьків сили підупали, то я зрозуміла, що мені би знадобилися сестрині руки. Але ж нема. Є руки аби лиш брати.
Навіть тоді, коли вона приїздила з дітьми на кілька тижнів, навіть тоді вона не розуміла, що треба піти й допомогти нам з сіном чи іншою роботою.
– Я приїхала сюди відпочивати душею, – казала вона і наминала хліб з повидлом та молоком, а те, що треба з-під корови вичистити чи її подоїти, то ні.
Ми жили в батьківській хаті і мені не раз чоловік казав аби ми почали будувати власну, але ж все то грошей не було, то ще на щось витягувалося. Аж тут мама мені каже:
– Ви собі щось думайте, бо тут і Маріїна частка є.
А мені хто наче в обличчя дав… Ми ж тут все стараємо, ми все господарюємо, а Марія ні за холодну воду, то я їй ще має це поділити?
Ми тоді давай своє будувати хоч поруч на подвір’ї, але своє. І добре зробили, бо як батьків не стало, то Марія від своєї частки не відмовилася.
Ба більше того – почала ще частіше приїжджати на вихідні, але не для того аби допомогти, але аби відпочити. Ще й друзів з собою брала на шашлики та на озеро.
Добре, що ми вже тоді перебралися в хату свою з дітьми, хоч вона ще й не була вся доведена до ладу.
І все їй гульки на носі були та забави, на подвір’ї пісні і шашлик… А потім ще й продукти від нас бере в місто…
Не раз мені хотілося їй сказати: «Ти що робиш? Ти отак веселишся, а ми працюємо – то справедливо?». Але все мене портрет мами і тата стримував, який у мене висить в рушниках. Їм би за мене було соромно.
Роки минули.
Маріїні діти роз’їхалися хто куди і вона залишилася на пенсії сама в місті.
Де й ділися її друзі, тому вона все частіше почала до нас приїздити, а потім взагалі переїхала жити в село і продала свою квартиру.
– Я поділила дітям гроші і треба й на нашу хату відкласти, щоб зробити дах та воду провести.
Взявся мій чоловік за ремонт, майстрів наймили і стало нашу хату не впізнати – як нова.
Моя донька вийшла заміж до нас додому, тому якось поступово ми й перебралися з чоловіком жити в батьківську хату, щоб донька собі жила в новій.
І тепер ми з сестрою, знову, як в дитинстві, разом. І вже вона розуміє, що треба біля всього робити та руку прикладати. А не лиш з чаєм на лаві сидіти та книжку читати.
Тепер у мене на душі немає на сестру ніякої образи. І тепер розумію, що мудрість моїх батьків була й на ній, адже вони знали, що старість вона зближує до родини, до свого коріння.
А якби я тоді їй всі слова гіркі сказала та затялася жити в одній половині хати, а вона в іншій? Яка б була наша старість? Сумна і без душі, ходили б по селу, як деякі, та жовч розносили і спокою б не було нікому.
Фото Ярослава Романюка.
