Тепер я винна? Але в чому, поясніть? Привела донька учора свого кавалера знайомитись. Рік зустрічаються, кохання неземне, думають під вінець іти.
Ну гаразд, вирішили, так вирішили. Я лиш кілька питань їм обом поставила, два чи три, чесно. І вже сьогодні він її залишив. Але моя провина де?
Донька зі своїм нареченим були у стосунках уже майже рік. Коли він зробив їй пропозицію, та з радістю її прийняла. Але перед тим, як розписатися, вирішила за традицією познайомитись з батьками його.
Ну а потім, уже ніби як і до мене прийшли.
Сидять, щасливі, усміхнені. В головах рожеві хмари, в очах бісики скачуть.
Дивлюсь на них і ставлю перше запитання:
— Як ви бачите ваше спільне майбутнє?
— Як, як… Спочатку житимемо у моїх батьків, – заявляє наречений. – Потім, можливо, купівля квартири. Про дитину подумаємо років до тридцяти. За кілька років, можливо, і про друге.
— А потім? – питаю і на округлені очі доньки дивлюсь.
— Ну, що потім? Житимемо собі і радітимемо один одному. Автомобіль купимо.
Тут донька нарешті слово вставити змогла:
— Ти сказав, що ми будемо жити з батьками? Я не хочу, я проти, я не буду, – починає лепетати.
— Чому? – дивиться “зять” здивовано, – Що тебе не влаштовує? У них трикімнатна квартира. Усім місця вистачить. Мама у мене хороша і тато. Вони вже речі виносять, нам кімнату звільняють.
— От і добре, нехай насолоджуються усамітненням. Вони дорослі люди, їм теж хочеться спокою та відпочинку. А ми ще молоді, і мені хочеться запросити друзів, повеселитися. Свободи хочеться словом. Робити, що ми захочемо, а не що нам дозволять. – каже донька вражено.
— Тю-ю! Новини! – тягне її наречений, – Але так було б набагато легше і простіше, в першу чергу, для тебе. Не доводилося часто готувати і прибирати, в основному, це завдання мами. Адже простіше, коли дві господині у хаті. Просто розумніше жити з батьками. Вони в мене добрі. А платити за оренду чужим людям? Та ну, ти що?
Я ще одне питання ставлю їм:
— До речі, ви заговорили про весілля. То якив воно у вас буде? Скільки гостей, де гулятимемо?
— Я не хочу ніякого весілля, – говорить донька, – ми плануємо просто розписатись і все. Не бачу сенсу витрачатися.
— Ти що як так? – дивиться на неї хлопець, – Батьки не зрозуміють, мама взагалі дуже засмутиться. Та мені хотілося б побачити тебе у весільній сукні. Потрібно подумати… А на вінчання теж у джинсах?
— В сенсі? Вінчання? – здивовано говорить моя донька, – Ти ж знаєш, що я – атеїстка! Ти на всі церковні свята з батьками до церкви ходиш. Ти не проти, якщо я з вами не ходитиму? Мені це не цікаво. Я не проти, якщо ти ходитимеш, але я не хочу. І вінчатися також не хочу. Це неправильно, якщо я не вірю.
— Як же не вінчатися? – аж з місця встав наш майбутній родич, – Ти ж знаєш, що я віруючий? А діти як? Що, навіть не охрестимо?
Вони довго говорили, але вже без мене. Коли наречений доньки пішов я не знаю. але чула як донька майже до ранку тупцювала по кухні.
Через кілька днів вони знову зустрілися. Наречений доньки заявив, що не хоче одружитися. Мовляв, вони зовсім різні та не підходять один одному. Жити на орендованій квартирі він теж не хоче. Мріє про пишне весілля і про дружину, яка б ходила з ним у свята до церкви. Не забув про те, що без вінчання ніяк. Батьки не зрозуміють.
І от тепер я на всій вині. Донька розмовляти зі мною бажання не має, бо я зайві запитання ставила. Говорить, що долю їй зіпсувала і саме через мене вона не стане щасливою.
А от мені цікаво: моя вина де? Каже що кохання все б перебороло. Ага! Якраз якраз.
Ну скажіть, хіба я не правильно вчинили? Треба було мовчки сидіти, чи як?
06,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
