Наш з Матвієм будинок стояв наче на горбі, окремо, до ближчих сусідів йти хвилин десять, але як ми були разом, то мені не хотілося ні з ким спілкуватися, бо така у мене натура, я не люблю комусь душу виливати, а слухати всілякі небилиці й самій не хочеться.
Може, мій характер став таким в дитбудинку, але я вже й тоді була замкнута і всіх сторонилася. Коли тебе відкидають найрідніші. То важко довіряти будь-кому, тому я краще не буду нікому, так я собі тоді думала.
Тому й заміж вийшла лише в тридцять років і то просто чудо, що мені Матвій на шляху трапився. Він привіз мене в своє село і ми почали облаштовувати життя тут, думали про дітей, про онуків, сад садили та город орали, тримали корову і свиню.
Я була така щаслива, навіть сміятися почала просто так, до кота, до квіточки, до неба, бо як людина щаслива, то щаслива.
Але щастя моє тривало не довго і Матвій раптом впав і якось так дивно усміхався при цьому. Поки я швидку викликала і поки вони приїхали, то вже було мало шансів, що він буде жити нормальним життям. Я його доглядала всі сім років і не чула ні втоми, ні відчаю, і масаж йому робила, і розтирала, і годувала. Він для мене був і дитиною, і чоловіком, і найближчим в усьому світі.
Говорив погано, але мені той скрипучий голос був миліший за усе. І ось його не стало і сил моїх теж не стало.
Подивилася навколо – для кого то все залишиться, коли й мене не стане? Наче й робила все, що й завжди з року в рік, але з кожним роком сили мої танули і сенс життя також.
Я лиш рахувала роки, скільки нема Матвія: рік, п’ять, шість.
І ось того року вже з сил вибилася, хоч жінка я й молода неначе. Подумала, хай все заростає, а я отак складу руки та буду лежати. Але ж де там, як згадаю, як ті всі сажанці Матвій обкошував, щоб не зачепити, як відміряв, що де копати. А я його отак підведу?
Пішла до сусідів питати чи нема робітників в селі, які б погодилися мені допомогти.
Мені порадили Василя, він-переселенець, мовчазний тільки, але от роботи не боїться.
Я його й запросила. Бачу, що він все добре зробив от я його й пригостила обідом, далі він перепочив і до вечора скопав мені весь город.
Він їсть мовчки, а мені якось на душі добре, що людина жива в моїй хаті, що з задоволенням їсть те, що я даю.
Домовилася я з ним, що він ще по дому поробить, бо ж поки Матвій лежав. А поки вже й не було його, то все хоче ремонту, там підправити, там підкрутити, там прибити.
І так я вже з Василем здружилася, що й уваги не звертаю на його мовчанку, бо ж я теж не балакуча.
Вже й зима надходить, а я ж уже знаю, де Василь живе. А та хата вже така стара, що й не знаю, як там перезимувати, а як в свою запросити, то аж мені щоки палають. Але одного вечора познімала я фотографії Матвія зі стін і поставила тільки в одному місці, одяглася і пішла до Василя.
– Василю, – зайшла я в хату і чую кахикання, – О, то вже ходи до мене!
Він впирався, але я швидко тому поклала край.
Людина мені стільки добра зробила, а я їй чаю і постелі чистої пошкодую? То не про мене.
А через якийсь час вже бачу як він очі мружить, усміхається в вуса, до кота, до сонячного світла і до мене.
Тепер ми обоє щасливі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
