Старий Микола дивився на своє обійстя і думав вголос:
– Не буде тут ніхто жити, лиш кропива і дрисен.
Сусіди не дуже звертали на нього уваги, бо старий був завжди дещо дивним і гострим на язик. Любив покпити, допекти, в’їсти словом чи ділом. Це з віком ціпок не дає далеко ходити і набридати людям, а от в молодості..
Тішився Микола своїми статками і знав їм ціну. Не дав ні сестрам, ні братам батьківського спадку, а з часом ті й вимагати перестали. Обходив величезну обору, погріб, стайню, стодолу – всюди був господарем. Тому діти мали заслужити право отримати спадок, а не просто так. Сини мали привести до хати таких невісток, щоб і придане і самі гарні, щоб онуки були здорові. Сини приводили, але старому все було не так: та занизька, та зависока, та не так хату мете, а та з міста. Слухняні діти кидали невдалих невісток і вели нових. Багато сліз було вилито на старого Миколу з синами тими невістками, дуже багато. Все далі і далі їхали сини в світи за новими дружинами, а старий лишався вдома і чекав. Один вернувся з дружиною, а інший так і лишився одиноким в далеких степах.
Проте, не було життя в батьківській хаті молодому подружжю: робота цілодобова і батьківське голосне невдоволення. Матір мовчала, тільки наодинці підбадьорювала сина:
– Він такий є, мусите перетерпіти.
Але дружина терпіти не стала і залишила старому Миколі двох онуків і поїхала геть. Стали разом з бабою ростити онуків, бо син знайшов розраду в чарці.
– Нічого, от на онуках я все виправлю, – говорив Микола, – Онуки будуть тут газдувати!
Дружина не застала, як вернувся перший син і як гірка звела обох синів. Лишився Микола сам. Дресирував онуків, як умів – батогом і пряником. Не дивився, що дві дівчинки, Надійка і Віра, були ніжними і тендітними, вони працювали, як чоловіки: косили, садили, копали.
– Будете мати хтось цю хату, задурно не робите! Нема чого допізна ходити, бо рано треба до господарки вставати! Я вам покажу кавалєрку!, – свистав прутом.
Але таких дружніх дітей, як Надійка і Віра, не було. Не було у них нікого, хто б міг їх любити, тому стояли одна за одною горою. Поплачуться одна одній на діда, порозказують свої мрії і надії – от і весь їх світ. Не цікавило їх обійстя і господарка, бо не було для них винагородою, а непрохідним муром, за яким було життя і барви, смачна їжа, гарний одяг, хлопці, танці. А тут була лише праця і дідова різка.
Якогось дня, старша Надійка не прийшла додому. Дід підняв на вуха все село, дзвонив до сільського голови. Ніхто не міг її знайти. Не признавалася і Віра, хоч як дідо допитував. Через два тижні Надійка прийшла з обручкою на пальці і хлопцем.
– Це Володя, діду, мій чоловік!, – показала руку.
– Ти мені паспорт покажи, – не вірив дід.
– Дивися, але здалеку, – злякалася, що порве Віра.
– Я не боюся, Вірусю, нехай потримає, – впевнено сказала Надія.
Дід довго читав, по-складах, придивлявся до хлопця і до Надії. Як виросла. Яка гарна в новій сукні, в туфлях, а не боса. І косу обстригла.
– То відсвяткуємо, зятю?, – почав дід, – Йди по пляшку.
– Я не п’ю, – відказав Володя і випередив, – і не хворий. Ми забираємо Віру до нас. Вона би й так втекла до нас, але ми тепер вас не боїмося, тому робимо відкрито.
– А до тепер боялися?, – огризається Микола.
– Боялися, – хором відказали дівчата.
Пішли з обори, взявши небагаті статки і до діда більше не приїздили. Потім і Віра вийшла заміж. Мають дітей. На трійцю відвідують батька і бабусю. Дід ще живе, бо має бачити ту відплату, яку сам заробив – будівлі валяться і обсипаються, городи пустують, заростає стежки до його обори.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
