Тієї ночі я спала тривожно, вертілась із боку в бік, ну ніяк не могла заснути глибоко і розслабитись. Вирішила що краще й не старатись, а піти на кухню тісто замісити та на сніданок щось смачне приготувати. Встала тихесенько, аби нікого не розбудити і вже практично дійшла навшпиньки до дверей кухонних, як почула голос доньки і зятя. Говорили вони про мене і їхні слова мене прикро вразили.
Три роки тому перед тим, як на світ божий повинні були з’явитись мої онучата до мене донька із зятем приїхали із серйозною розмовою. Вони просили мене переїхати до них на зовсім, мовляв скоро дітки з’являться і вони розуміють, що самі просто не впораються, тому без моєї допомоги ну ніяк.
Хоч і відмовляла мене сусідка, але продала я корову, збула птицю. замкнула хату і поїхала до доньки допомагати з онучатами. Троє в мене їх одразу з’явилось. З одним не просто, а з трьома ми з донькою ледь ради дали. Зять у мене золотий, хоч сам працював багато, а все одно намагався нам допомагати. Прийде із роботи, виморений, ледь світу білого бачить, а все одно забирає малих у коляску і на двір, аби ми з донькою, хоча б до вбиральні збігали, чи у дзеркало змогли поглянути. Коли ми спали у той час, я й досі не розумію.
Та минув перший рік, другий, третій. Дітки підросли і ми нарешті видихнули. Донька моя вийшла на роботу, а я онуками займалась. В садок вожу на гуртки різні. Та й діти є діти. одне здорове скаче у іншого уже щось “заходить” а того лиш вичухали. Роботи з онуками є й багато.
А того дня мені не спалось.Думала сніданок приготувати встати, та й доньці із зятем на роботу смакоти якої спакувати, підходжу до кухні і чую, що там про мене говорять:
— Ну ти чого розходився, – каже донька до чоловіка, – Нормально ж усе. Живемо тихо, мирно. Мама із дітьми у кімнаті. Кому тут тісно, я не розумію. Друзі? Так зустрітись можна і в кафе. Ну потерпи ще трішки, не на часі все це. Та й як я мамі все скажу, адже це по-суті її квартира.
Я по стіні ледь до кімнати дійшла. От тобі і на. Виходить, що я вже й заважати їм почала? Терпить мене зять із сил останніх. Дуже мені прикро стало, адже все ж ніби й добре. Він до мене ніяк окрім “мамо, мамусю”. Борщі мої нахвалює. та каже, що маю я руки золоті. Діток вчить поваги до старших і все каже що їм пощастило, адже не бабуся в них, а фея із казки добра.
А воно виходить, що я зайва тут. І на доньку образливо. Чого не говорила, не натякала, навіть? Я ж все розумію, хоч і прикро. Молоді вони, нащо їм бабка стара під боком? Та й мови не було ніколи, що я з ними житиму завжди, просили приїхати із дітками допомогти, я допомогла. Тепер ті більш самостійні, то чого я хочу? Чого і справді у молодих над душею стою?
Наступного дня зібравши речі я подалась до себе в село. Доньці подзвонила і сказала аби малих із садка забрали, бо я вже вдома в себе. Вона була дуже здивована, адже я й словом із самого ранку не обмовилась про свої плани.
Уже ввечері у мене під порогом стояло все сімейство доньки. Зять був категоричним, сказав, аби я збиралась і їхала із ними назад, бо він мене ще не звільняв і у відпустку не відпускав. Слово за слово, то я й зізналась, що чула їхню розмову.
Ото вже насміялись і донька і зять. Вони сміються, а я стою і нічого зрозуміти не можу. Виявилось, що вони обговорювали можливість розширення житла. Зять дуже хоче взяти просторішу квартиру і вже навіть варіант знайшов, аби ми всі мали окремі кімнати. Особливо він переймається за мене, адже розуміє, що я людина літня і хочу хоча б вночі відпочити. А донька проти того, і намагалась відмовити чоловіка у такий час влазити в кредити, мовляв і так все добре і я не жаліюсь.
— Мамочко, – каже зять із усмішкою, – Ну як ви могли про нас так подумати? Та й куди ми вас уже від себе відпустити можемо, ви ж наш янгол охоронець. До вашої доньки он уже черга із кавалерів стоїть, кожен мріє про таку тещу. У мене на роботі мужики як не в зяті, то хоч у діти прийомні до вас просяться.
Нині ми всі переїхали у велику чотирикімнатну квартиру. Я дім свій у селі продала і квартиру у місті, де раніше жили. І знову сусідка мене відмовляла і казала, що я дітям не буду потрібна і на старості років під парканом лишусь.
А я знаю, що так не буде. Є у мене донечка і синочок золотий. Дай Боже кожній мамі такого щастя на старості років.
Зінаїда К.
19,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
