Коли ми з Дмитром тільки одружувалися то й собі мали на меті жити краще, ніж жили наші батьки чи наші знайомі. Мріяли про затишний будинок, про дітей, про тихі вечори перед телевізором чи гучні застілля з родиною.
Наче все так було, але в Україні на свою мрію назбирати нам не вдавалося. Тоді чоловік вирішив поїхати за кордон на кілька років, щоб по приїзді ми мали свій дім і жили довго і щасливо.
Я вже тоді була при надії, тому Дмитро нашого сина побачив вже чотирирічним хлопчиком. Він привіз велику суму грошей, проте, не питав на які ж кошти жила я всі ці чотири роки, адже тоді не було ще такої функції, як міжнародні переведення у нас відомі, то вже пізніше всі почали говорити про «вестерн юніон».
Так, батьки мені допомагали, але я залишила малого на маму і вийшла на роботу.
Отож, ми купили квартиру і почали жити в щасті і радості. У нас і друга дитинка з’явилася, все було добре.
Дмитро підробляв ремонтами і часто їздив і в інші міста аби заробити, бо на державній роботі не дуже добре платили.
Фактично, разом ми прожили десять років, коли Дмитро сказав, що втомився так жити і хоче жити у своє задоволення з жінкою, яка набагато молодша за мене, освіченіша і привабливіша.
– Я не хочу скніти все життя з тобою, коли я можу жити. У мене іншого життя не буде!, – говорив він, коли збирав речі.
Квартира дісталася мені з дітьми, а він переїхав в іншу область і там жив з молодою дружиною.
Я не знаю чи є підходящий час для розлучення, але тоді один син у мене був підлітком, інший планував іти вчитися, тому було й безгрошів’я і ще й напружений емоційний стан. Але все це минуло, слава Богу.
Про те, що я маю прожити краще життя, ніж у мене є, я якось і не думала. Головне ж було аби діти було ситі, старший поступив і в халепу не втрапив. Про якесь особисте щастя я навіть і не думала.
Для мене були радощі в тому, що Матвій поступив на державну форму, що Петро почав краще вчитися, що я мала стабільну зарплату і могла прогодувати свою родину. Аліменти від чоловіка я не отримувала, бо він вважав, що й так забагато нам дав, а саме квартиру, яку суд постановив віддати нам з дітьми.
Тільки в сорок років мені трапився хороший чоловік у житті, який зумів мене переконати, що йому варто довіритися і він мене любить. У нас на світ з’явилася донечка Софійка і я відчула, що дуже щаслива, що вона у мене є, навіть, якщо буде таке, що й цей чоловік мене покине.
Але Руслан зі мною вже п’ятнадцять років і я тільки впевнююся в тому, що на нього можна покластися. У мене ще троє онуків, дві прекрасні невістки і живі батьки – що ще хотіти для щастя?
І ось звістка з далекого минулого – Дмитра не стало через любов до чарки. Мама мені це повідомила і я задумалася, як я маю відреагувати на таку подію, адже він батько моїм дітям. Суму я не відчувала, вдячності теж. Виставити свічку, щоб люди бачили? А для чого? Він хотів кращого життя, тому в п’ятдесят сім років і догулявся до ручки. Я тут до чого?
Хоча ні, я знаю, що мене гризе – він покинув мене заради чогось набагато кращого, ніж я є, а що в результаті?
То треба було на мене виливати ту всю інформацію, що я не даю йому щастя, то він вже собі знайшов. То, як ти там, Дмитре, дуже щасливий?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
