Мама мене зі слізьми просила аби я не йшла заміж за Степана.
– Доню, що він як той півень до кожного скаче? Як з таким спільну мову знайти?
– Мамо, він гарний.
– І що з того? До краси треба ще розум мати…
Але я не слухала і вперлася, та й куди батькам було діватися, коли я вже була при надії?
Вже тоді було ясно, що Степан має щось на думці, бо поводив себе так, наче він мені велику послугу робить, що на мені жениться.
– Якби ти була мудра, то такого б не сталося, – казав тоді мені, – Я ще погуляти хочу.
Я ж не розуміла, як гуляти, коли він своїм ротом казав, що любить мене? Пішли ми жити до старої хати його бабусі, вона вже була старенька і ми за нею гляділи і собі отак вкупі й жили. Вона мені малого заколише, а я господарку обходжу, чоловіка з роботи чекаю.
Але приходив Степан з роботи завжди чимось незадоволений – то картопля недосолена, то м’ясо тверде, дитина голосна, а я в усьому незугарна…
Не знала я, що вже йому кухарка з сусіднього села приглянулася…
Коли у нас ще й дівчинка Марійка прийшлася, то вже чоловік днями в хаті не ночував, бо казав, що від того пискоту його болить голова.
А далі забрав свої нехитрі пожитки і пішов жити до кухарки.
Тоді до мене прийшла мама і каже: – Йди його проси аби вернувся, але йди з дітьми, може, його совість прокинеться. Пішла я перед вечором пішки, Тарасик йде маленькими ноженятами та хникає, що стомився, а Марічку на руках несу.
Зайшла я до їхньої хати, а кухарка в регіт, а він мене за руку та з хати – шарп…
– Ти чого прилізла? Забирай своїх дітей і аби я тебе тут не бачив!
Я й слова не встигла сказати, як вже була за ворітьми… Діти плакали від татового голосу, а я нічого не розуміла, бо в голові лише її сміх гудів.
Тоді я собі сказала, що буду землю їсти, але я до нього ні ногою.
Не знаю, як те життя перед очима просто прошмигнуло, бо вже я сама бабуся та няньчу онуків. Діти мої золоті, мені в усьому допомагають, а зі старої бабиної хати стоїть тепер новенька, накрита червоною бляхою хата. Все у нас до ладу та в благополуччі.
Аж якось пес загавкав… Я на поріг – біля воріт якийсь приблуда і каже мені:
– Пустиш мене, Ганю?
Очі такі сумні у нього, сивина, згорблений… Шкода мені його стало, але на думці інше – цікаво, чого ти до мене прийшов тепер?
– Та вигнала мене Галька, бо маю проблеми. То й я до тебе прийшов, бо ж хата моєї баби, а не твоя, – сказав він.
Мені в очах потемніло.
– А ти на неї хоч гривню дав? А ти на дітей хоч гривню дав, що ти тепер у нас вимагаєш аби ми тебе до себе пустили? Де був роки – туди і йди!
І що ви думаєте? За секунду в очах жалю не стало, а лише злість:
– Ти, така-сяка, законів не знаєш і темною була і будеш! Моя хата і моєю буде!
Пішов він і я дітям сказала за таке пришестя. Тарас сказав, що шкода батька, раз він такий злий, то через життя важке.
– Сину, не май тої думки! Він все життя таким був і ще ти сам побачиш, що буде.
І таки побачили! Приїхав до нас участковий!
– На вас заява написана, що ви вигнали чоловіка та живете в його хаті!
Отак, дітям відплачує!
Читайте також: На хрестинах нашої онучки ми не розмовляли, бо я не бачу друга в людині, яка мені зрадила
Лиш ми все вияснили з участковим, як скарга зі служби соціального захисту. Мовляв, вигнали немічного чоловіка діти і не хочуть його утримувати!
Далі з газети районної приїхала журналістка розпитувати, як то так сталося, що ми на старості людині окрайця хліба дати не хочемо…
А тепер і мрій, що людина з роками змінюється… Добре моя мама казала – не треба з таким знатися… Якби ж я тоді її послухала, царство їй Небесне.
