Петра Андрійовича дратувала його дружина – з розмовами пристає та в рот заглядає.
– Ти не зрозумієш.
– Того тобі треба.
– Не пхайся не в свої справи.
– Нормально.
Так приблизно він відповідав на питання про його роботу і як пройшов день. Що з нею говорити, коли він в газ конторі працює, а вона тільки на газі страви вміє варити. Це ж небо і земля!
Ще, коли були молоді, то якось не до розмов було, а потім говорили про дітей, тепер вже й діти дорослі, то що про них одне і те ж говорити, коли он син під боком в квартирі, а донька за кордоном.
Он в Василя дружина – викладачка. То з нею й про політику поговориш і про погоду і сама гарно виглядає, не те, що Марія – вся наче витесана з брили. Приготувала поїсти, то й дякую, але не треба з цього робити подію, він же дякує щоразу.
– Дякую, було дуже смачно, – каже ж.
Далі йде до телевізора відпочити та про політику послухати мудрих людей, а вона що? Товчеться й далі на кухні. От і поговори з нею про щось.
Та й чого він має з нею говорити? На це є подруги – там хоч пів дня хай балакає та чоловіка обговорює.
О, рипнули вхідні двері, Арсен прийшов. Зараз ще й до сина буде приставати з розмовами. Арсена дратувала мама зі своїми приставаннями стосовно всього.
– Ні. Нема дівчини, як і вчора не було. Так що онуків не чекай швидко.
– Що тобі пояснювати? Ти не зрозумієш.
– Відстань, скільки можна про одне й те саме?
– Нормально.
Арсен вважав, що мама має любити безумовно, а не лізти з якимись розпитуваннями. Тим більше, що вона тямить в програмістиці? І для чого їй знати про що вони розмовляють з колегами на переривах? Ну, подобається йому Світлана. Але ж скажи матері, то ще більше питаннями замучить. Ще чого припреться на роботу, щоб на неї подивитися зі своїми пиріжками… То ж не мама Віктора, яка подорожує по світу і синові мозок не виносить. Оце дійсно крута мама. А його, звичайна, що з нею говорити?
Він же дякує за вечерю, і за сніданок, і за перекус на обід.
– Дякую, ма, – він йде до своєї кімнати грати в комп’ютерні ігри, а мати ще довго на кухні гримить посудом.
Того ранку, як завжди, Петра Андрійовича та Арсена не розбудив будильник, і не лагідний голос Марії:
– Хлопці, вставайте! Сніданок холоне!
Не висіла ні нова сорочка, вигладжена на вішаку, ні капці протерті для виходу, ні шкарпетки на стільці, ні футболка. Чоловіки прокинулися від того, що виспалися і кинулися вдягатися та гукати матір:
– Ти чого не розбудила?
– Я запізнююся на важливу зустріч!
– Де сорочка?
– Де футболка?
– Вже не встигну поснідати!
– Що з тобою?, – хором вигукнули, коли побачили Марію долі на кухні.
Швидка допомога приїхала, але лікарі вже нічого не могли зробити. Звичайно, що вони погорювали, бо ж Марія була жінка турботлива і їм буде дуже не вистачати цієї турботи. Почалися холостяцькі будні з взаємними обвинуваченнями. Хто коли йде в магазин і прасує одяг та миє посуд.
Невдоволення наростало з обох боків і Петро Андрійович вирішив свою злість вимести на речах Марії – викинути все від такої недоладної жінки, яка отак їх підвела. Одягу було небагато.
– Нащо тримати сукню ще з молодості, – бурчав чоловік кидаючи одяг на купу.
Далі пішли її записники, коробочки, відкриточки і ціла гора таблеток.
– Вона ж ніколи нічого не казала, – розгублено говорив Андрій Петрович, перебираючи їх.
– Може, вона хотіла аби ми її спитали, як вона, – почув збоку голос сина.
Арсен вийшов в свою кімнату. Йому було шкода, що він нічого не розказав матері про роботу і про Світлану, не спитав її, як пройшов її день, в яку ціну помідори і що кажуть жінки на лавочці.
А Петро Андрійович закрив обличчя Марієною сукнею, ще дівочою.
Фото Ярослава Романюка.
