Ти була нашою одиначкою, але не могли ми тобі дати більше, ніж мали самі, життя тоді було таке. Всі ходили однаково, отримували зарплату однаково, жили однаково. А тоді раптом різко одні стали багаті, а інші бідні.
Ми були бідні, отримували копійки на заводі, а тобі вже хотілося гарно вдягатися і дівувати.
Я тоді не звернула уваги, що ти закохалася, тільки пізніше дізналася, що то був за хлопець і зітхнула спокійно, що тебе минуло, бо з таким би життя не було. Але де я знала, що тобі засіло в серці?
Ти винуватила нас з батьком, що не можемо тобі нічого дати в житті, що не маємо статків, що не вміємо жити, але ти така не будеш, не будеш як ми.
Звичайно, які слова зопалу не скажеш, але я вірила, що ти так не думаєш, але в тобі те вкоренилося і пустило коріння та розпускалося з кожними невдалими стосунками. Була ти заміжня і пішла в невістки та скоро прибігла назад до мене, бо жити з такою свекрухою не змогла.
– Добре, що дітей від такого не маю, – тішилася ти, а я ні, бо я хотіла вже мати маленького онучка на своїх руках.
А далі ти покрутилася і сказала, що будеш таки панею … і подалася в світи.
Я не знала тоді, що ти дізналася, що Михайло розійшовся з жінкою і ти відчула надію і розробила для себе план.
– Мамо, я буду хату будувати, візьміть мені план на будову.
– Дитино, то будуватися одинокій людині – то не просто! Подумай, чи тобі того треба!
– Треба і вже тоді я не буду одинокою!
Взяли ми з чоловіком план і фактично, він сам будував хату, бо й майстрів наймав, слідкував, купував все.
Роки летіли, а ми дитини рідної не бачили. Передавала нам продукти і гроші, а сама ще працювала, бо треба й перекрити, вікна-двері вставити, підлогу покласти.
Замайоріла «квітка» на даху, а тебе все нема. Я вже й забула як ти виглядаєш. Бо по тому дорогому телефону й не побачу які в тебе сумні очі чи веселі, чи ти зморена, чи щаслива.
– Мамо! Я їду додому!, – сказала ти і я так зраділа!
– Нарешті, доню, ми тебе вже зачекалися!
То мав бути найвеселіший Великдень за все моє життя, може, через те, що я раділа більше твоєму приїзду, ніж Божому воскресінню, те й сталося?
Коли почула про ваш автобус, то мій зойк перевернув світ і спинився на серці Миколи. Не пам’ятаю, як його везли, казали, що буде лежачим до віку.
Далі ще чекала, що тебе минуло, що ти от-от зателефонуєш, але подзвонили і сказали, що аби тебе привезти треба багато грошей. Звідки я їх мала взяти, дитино, звідки?
Почала просити людей аби мені помогли. Хтось давав пару гривень, а хтось мені в очі казав:
– Все життя на заробітках ваша Люда була, то ви по чужих хатах ходите гроші просити?
Дехто казав, що тебе можуть привезти в файному горщику і дешевше буде. Але я тебе хотіла побачити, дитино, прости мені, що заради того я продала твою хату. Я дуже за тобою скучила, дуже. Обіймала тебе і гладила по тим русим косам, по личку моєму любому. Отак ти доробилася, дитино, хто ж знав?
Тепер ми там, де й починали наше життя, в нашій старій хаті, тато тільки може дивитися на мене, тому я не можу перед ним лити сльози, не треба аби він так бачив, бо й так йому важко. Стараюся усміхатися та балакати всілякі дурниці, наче все у нас добре. Отак, доню, й живемо, чекаємо на зустріч з тобою…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
