– Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, – сказала найкраща подруга. Леся в душі погодилася. Справді, пора закінчувати зустрічатися-прощатися, мучитися, розкаюватися…
Цей недозволений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на клапті почуття.
Треба придумати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад, до пролога?
«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд самітнього вовка. Я подумки запитувала: чому? Він повинен бути щасливий і задоволений життям. Такі чоловіки досягають, чого хочуть. Такі не зупиняються…».
– Признач мені побачення, – сказав без жодних емоцій Анатолій.
«Побачення не буде, – підказувало Лесине передчуття. – І чи потрібне воно? Ми не змушені вибачатися, щось вигадувати. Усе це зайве. Наш роман закінчився». Проте вголос мовила:
– Добре. У наш час. Як завжди.
Лесине передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того. І сумувала. Сама ж не прийти не могла. Йшла, аби повернутися до минулого літа, спогадів, до магії їхньої першої зустрічі… Посеред великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, наче звабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскринок створюють дивовижжя фейєрверку. І летять у темні небеса. І розсипаються оранжевими зорями. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливим. І вона була особливою. І її біле вбрання на фоні темної ночі і вогню було особливим. Наче язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого нарекла Вовком. Усе це творило з неї диво-жінку.
– Вона така… така… – почула перешіптування.
«Я просто щаслива», – хотілося відповісти. І вперше, за останні кілька років самітності, потішити себе цим відчуттям. І незнайомий сіроманець це повинен бачити… Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла обминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовче, у цій строкатій, шаленій компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут усе надто просто для тебе. Не твій стиль. Не твої розваги.
Тоді до їхньої компанії прибилося ще дві. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими забавлялися, жартували, танцювали.
Хтось додумався увімкнути музику в автівці. Леся не могла пригадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.
Сіроманець запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні і сильні чоловічі руки.
– Анатолій.
– Леся.
– Ви гарно танцюєте.
– Ви – також.
– Даруйте, що завадили вашому відпочинку.
– Ви зробили його веселішим.
… Ні, епілогом має бути дорога, яка, веде у невідомість або в нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Вона була схожа від місячного сяйва на срібний ланцюжок.
– Куди б ви хотіли зараз поїхати? – запитав Анатолій.
– На край світу, – засміялася.
– І де це?
«Край світу – це ти», – мовила про себе. Відповіла ж зовсім інше:
– Хтозна.
… А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не потрібно ні за чим шкодувати. Святість і гріх, каяття і прощення, правда і обман, зустріч і розлука – це двоє людей – чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його черговими обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був переболіти, перетліти, впасти і піднятися… Не варто запитувати: а що опісля?..»
Ти переможеш його тільки тоді…
«Я перемогла тебе, Вовче. Бо простила і ні за чим не шкодую. Оманливим виявилось моє коротке щастя. Але воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. Повернувся до дружини, яку не кохав і яка вперто не бажала ощасливити тебе сином чи донькою.
Тобі личить товариство вишуканих жінок і хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашім бутті…».
А, може, хай цей роман буде без епілогу? Хай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене…
Леся відчула прохолоду. За спогадами й не помітила, як пролетів час. Додому, до тепла – підганяла себе. Скоро почне темніти. Зимові дні незатишні й короткі. Швидше б до автобуса. На зупинці море людей. Усі поспішають в цю пору. Пощастило тим, хто взяв і без того переповнений автобус штурмом. Довелося зупиняти попутки.
– Змерзли? – запитав водій.
Леся назвала вулицю.
– Нам по дорозі. Ми з вами зустрічалися? – придивлявся до випадкової пасажирки.
– Мабуть, ні. Не пригадую.
– Це таки ви! Куди ви тоді пропали? Я так і не встиг запросити вас до танцю. Хто ж вас украв?
Леся його не пригадувала. А він її пам’ятав. Він був з тих, що прибилися до їхньої компанії, тоді, влітку. І це він увімкнув музику у своїй машині.
«Я нікого тоді не помічала. Лише Анатолія», – відповіла подумки.
– Ви були тоді такою щасливою.
– А зараз я щаслива?
– Значить, вже ні.
– Чому?
– Щасливі такого не запитують. Ви не повірите, але я знав, що зустріну вас. Я їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.
«Ось тобі й роман без епілогу», – насміхалася сама з себе.
– Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.
– Не дозволю, бо навіть не знаю вашого імені.
– Антон.
– А я Леся.
– Не пригадую, коли вечеряв з чарівною жінкою. Складіть мені компанію. Звісно, якщо вас не чекають.
Леся погодилася. Її ніхто не чекав. І Антона ніхто не чекав.
Вечеря у невеличкому затишному ресторанчику затягнулася на цілих три години. Наче й не вперше зустрілися.
Коли вийшли на вулицю, їх зустрів повний місяць. Вони ще не знали, що в цей зимовий день почали писати справжню історію свого кохання. Уже є пролог. А місяць уповні – на щастя повне…
автор: Ольга Чорна
Читайте також: Дуже смачний шашлик прямо в духовці! Весь секрет в маринаді
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
