Цього разу я в Італію до доньки поїхала сама. Зять, зрозуміло, не міг поїхати, а самих дітей зі мною відпускати він не захотів. Тож і вийшло, що я собі мала два тижні побути із донькою і відпочити. Однак, краще б я вдома сиділа, легше б на душі нині було.
Так скалось життя, і винна в тому лиш сестра мого чоловіка, що у п’ятдесят років я залишилась без даху над головою. Не думайте, я не ледача – все життя при роботі. Мала і дім і господарку гарну, однак, все пішло на продаж.
Чоловіка мого не стало і вже його сестра захотіла скоро дім продавати у якому ми жили. Не мала Леся совісті, бо ж я їй маму догледіла і була мова, що та хата нам буде.
— Якби брат був живий, то ще б мали про що говорити. А ти мені чужа людина, чого маю щось дарувати?
От і вийшло – 50, а дітись нікуди. Та ще й донька до того всього розлучилась із чоловіком, до нас переїхала, тож ми мусили шукати собі нового дому.
Згадувати той період не хочеться: онуки маленькі, грошей немає, гуртожиток такий, що лячно вийти з кімнати. Якби не Олесь – колишній однокласник моєї доньки, то не знаю, як би все й було.
Він мою доньку любив ще зі школи, так і не одружився. Прийшов із хлібом сіллю до нас і до доні моєї: “Підеш за мене?”. А вона в сльози, погодилась. Я ще тоді думала, може у них кохання ще шкільне воскресло.
Забрав він нас у свій дім того ж дня. До дітей, мов до своїх. Та що там, рідні батьки так не ставляться. Він до них терплячий, розсудливий. Виховує так м’яко і з такою любов’ю, що я лиш тішусь. Малі його батьком кличуть і більше горнуться ніж до мене і до доньки.
Жили ми гарно всі разом у домі Олеся, аж тут донька моя вирішила їхати на заробітки. Мала б у Чехії підробити кілька місяців, але така людина їй трапилась, що вона з нею аж у Італію поїхала.
От, третій рік вона там, ну а ми із дітьми у хаті Олеся живемо. Три рази на рік доня приїздить, передає нам передачі великі, гроші надсилає. Затіяли вони ремонт у хаті великий, перебудову зять робить. То є на що заробляти.
Ну а цьогоріч я поїхала до неї в Італію на два тижні. Мала із дітьми, та от я сама вперше їхала і було не по собі. А з двома дітьми малими, то як би я їхати мала? Вийшла у мене двотижнева відпустка.
Та от, краще вже б я вдома сиділа. Зустріла мене донька і на квартиру, ту де вона живе везе. Був із нею чоловік, італієць. Чемний, посміхався, щось говорив мені, але ж я нічого не зрозуміла. Думала так, допоміг, може сеньйор у якого доня працює.
Дзуськи! То кавалер доньки моєї. Живуть вони разом у його квартирі. Наречена вона його, як виявилось.
— А як же Олесь? – кліпаю очима я. – Доню, він тебе чекає. Як ти просила: сад посадив, альтанку зробив, ремонт такий у домі і все ж для тебе. А діти? Вони ж від нього не відходять, він для них таточко.
А та хмикнула і каже:
— Та ніколи я його не кохала, мамо. Ну допоміг він тоді, що тепер усе життя біля нього бути? А діти? Думаю, як приїдуть сюди, то швидко забудуть і Олеся і все що з ним пов’язане. Тільки мені тепер твоя допомога потрібна. Ти Олесю нічого поки не кажи, але папери потрібно оформити вже зараз.
Я й додому їхати не хотіла і там лишатись дивитись на дитину свою сил не мала. Бачу, що, як дивиться на того свого Маріо, то прямо вся тане – любить його, а він її. Справді все у них до весілля йде.
Оце приїхала і ні їсти ні спати. От як мені бути? Лесь все за доньку мою розпитує, триста раз й напише, подзвонить. А вона ні пари з уст йому, все “люблю, скоро повернусь”.
Ой, як же мені вчинити? Сказати йому правду? Мовчати?
От поясніть, як вчинити вірно у цій ситуації?
Головна картинка ілюстративна.
