– Та добре, – тягне вона слова і дивиться десь далеко, – а якби не була така затуркана, то й щасливо…
Мамі моїй вісімдесят років, вона все життя прожила в селі, і таке життя дуже на ній позначилося, вона виглядає старше на свої роки, а про самопочуття й годі казати. Вона часто плутає імена і дати, може забути чи замкнула хату, чи виключила газ, тому я живу з нею.
Тепер вона дуже балакуча, хоче про все мене розпитати, хоче чути сільські вісті, хоча коди від неї я не чула розмов, лиш були накази: принеси, вчися, їж, йди вже на вулицю.
Не було коли говорити, бо й господарка і вічні турботи. Вона ніколи не говорила про особисте життя, а якби про любов розказала, то це би був кінець світу.
То вже тепер вона згадує свою молодість, як дівочили і співали.
– Які колись вечори були, Віро, долинки аж гуділи від співу і забав…
І ось в один з таких вечорів-спогадів вона мені й розповіла про Мирона.
– Гарна я була, Віро, багато хлопців за мною ходили, але тоді треба було себе добре тримати, бо як піде поголос, то вже за доброго хлопця заміж не вийдеш. А тут він приїхав такий з міста, ходить по селу по-міському вбраний та все до нас на ферму прийде і все мене розпитує, які надої, чим годуємо, скільки отелилося… Голова сказав все з ним добре говорити, бо то якась перевірка, от я й червонію, але все розказую.
А потім прийшов Мирон до неї і сказав, що любить її і хоче посватати.
– Я мамі сказала, що сватається до мене він, а мама тоді на мене: «Пожартує і покине з дитиною, ми його не знаємо та й не пара він тобі, де ти, а де він. Ти краще придивися до Степана, добрі господарі вони і ми їх знаємо. А надумаєш з ним втекти, то в село не вертайся з дитиною, сама знаєш, який батько у нас». Так, що мала я такий скарб в руках, такий шанс і упустила, бо що я вміла з поводження, як я тоді навіть ні разу в машині не їхала, хіба в автобусі і то рідко. Не читала нічого, бо не було коли та й не було що, бо в тих газетах колись лиш про партію говорили. Був журнал «Робітниця», але там хіба рецепти були та викрійки чи вишивка… Я сама знала, що я йому не пара. І так йому й сказала.
Але далі події розвивалися дуже навіть карколомно. Не встигла моя мати йому відмовити, як її найкраща подруга Олеся взяла ініціативу в свої руки і через якийсь час мав Мирон женитися, бо вона чекала від нього дитину.
– Приїздила потім до матері. Пані панею, а вона за мене була ще не освіченіша, навіть читати добре не вміла. Завивка, вельветовий костюм, каблуки, ми від неї очей відірвати не могли. А далі вони в Канаду виїхали, то вже такі звідти фотографії матері висилала, що я аж плакала. Такого дому, такого достатку у мене зроду не було.
– Але, мамо, ви ж тата любили і життя непогано прожили.
– Та… прожила хіба… Крім роботи чи я щось добре бачила, дитино? Так і прожила аби лиш попри люди, аби ніхто нічого про мене не казав. тоді було з цим легко – всі однаково одягнені і навіть будинки всі були однакові. То вже пізніше почали всі один поперед другого рватися, а я вже того не вміла.
Добре, що Бог дав сили вас виростити та онуків дочекатися. Отаке моє щастя.
І тепер я думаю – як же це жити і знати, що хтось скористався твоїм шансом?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
