Ту історію мама завжди розповідає, вже пам’яті доброї не має, а те пам’ятає. «Мамо, але ж ви добре з татом життя прожили», – кажу їй я.

– Та добре, – тягне вона слова і дивиться десь далеко, – а якби не була така затуркана, то й щасливо…

Мамі моїй вісімдесят років, вона все життя прожила в селі, і таке життя дуже на ній позначилося, вона виглядає старше на свої роки, а про самопочуття й годі казати. Вона часто плутає імена і дати, може забути чи замкнула хату, чи виключила газ, тому я живу з нею.

Тепер вона дуже балакуча, хоче про все мене розпитати, хоче чути сільські вісті, хоча коди від неї я не чула розмов, лиш були накази: принеси, вчися, їж, йди вже на вулицю.

Не було коли говорити, бо й господарка і вічні турботи. Вона ніколи не говорила про особисте життя, а якби про любов розказала, то це би був кінець світу.

То вже тепер вона згадує свою молодість, як дівочили і співали.

– Які колись вечори були, Віро, долинки аж гуділи від співу і забав…

І ось в один з таких вечорів-спогадів вона мені й розповіла про Мирона.

– Гарна я була, Віро, багато хлопців за мною ходили, але тоді треба було себе добре тримати, бо як піде поголос, то вже за доброго хлопця заміж не вийдеш. А тут він приїхав такий з міста, ходить по селу по-міському вбраний та все до нас на ферму прийде і все мене розпитує, які надої, чим годуємо, скільки отелилося… Голова сказав все з ним добре говорити, бо то якась перевірка, от я й червонію, але все розказую.

А потім прийшов Мирон до неї і сказав, що любить її і хоче посватати.

– Я мамі сказала, що сватається до мене він, а мама тоді на мене: «Пожартує і покине з дитиною, ми його не знаємо та й не пара він тобі, де ти, а де він. Ти краще придивися до Степана, добрі господарі вони і ми їх знаємо. А надумаєш з ним втекти, то в село не вертайся з дитиною, сама знаєш, який батько у нас». Так, що мала я такий скарб в руках, такий шанс і упустила, бо що я вміла з поводження, як я тоді навіть ні разу в машині не їхала, хіба в автобусі і то рідко. Не читала нічого, бо не було коли та й не було що, бо в тих газетах колись лиш про партію говорили. Був журнал «Робітниця», але там хіба рецепти були та викрійки чи вишивка… Я сама знала, що я йому не пара. І так йому й сказала.

Але далі події розвивалися дуже навіть карколомно. Не встигла моя мати йому відмовити, як її найкраща подруга Олеся взяла ініціативу в свої руки і через якийсь час мав Мирон женитися, бо вона чекала від нього дитину.

– Приїздила потім до матері. Пані панею, а вона за мене була ще не освіченіша, навіть читати добре не вміла. Завивка, вельветовий костюм, каблуки, ми від неї очей відірвати не могли. А далі вони в Канаду виїхали, то вже такі звідти фотографії матері висилала, що я аж плакала. Такого дому, такого достатку у мене зроду не було.

– Але, мамо, ви ж тата любили і життя непогано прожили.

– Та… прожила хіба… Крім роботи чи я щось добре бачила, дитино? Так і прожила аби лиш попри люди, аби ніхто нічого про мене не казав. тоді було з цим легко – всі однаково одягнені і навіть будинки всі були однакові. То вже пізніше почали всі один поперед другого рватися, а я вже того не вміла.

Добре, що Бог дав сили вас виростити та онуків дочекатися. Отаке моє щастя.

І тепер я думаю – як же це жити і знати, що хтось скористався твоїм шансом?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page