Нарешті цей день закінчився
У День батька небо плакало дощем. Артем спостерігав, як по величезних шибах стікали мініатюрні струмочки. Його душі було бoляче. За матеріалами видання “Наш День”
Колись, у минулім житті, він любив гуляти з донечкою Даринкою під дощем. Десь малеча почула, що від дощу діти швидко ростуть. І Даринка хотіла стати великою. Коли починався дощ, шукала свою парасольку, плащика, чобітки-«дощовики». Брала Артема за руку і вони мандрували поміж краплями й краплинками, на ходу вигадуючи різноманітні дощові історії.
Тепер Артем сидить в iнвaлідному візку. Немає поруч Даринки. І її матері – його першої дружини Олесі. Сам відмовився від них. Викреслив зі свого життя. Виставив із заміського будинку. Привів сюди Вікторію – своє нове кохання, яке тепер щиро ненавидить. Але що до того Вікторії? Вона не проти прибрати до рук його бізнес. Завела коханця. Найняла доглядальницю для чоловіка-iнвaліда. Повертається додому, зазвичай, пізно. Може заглянути в Артемову кімнату, а може пройти мимо. У неї тепер своя спальня, своє життя.
– Дощик вмиває личко сонечку? – запитувала Даринка. – А чим сонечко витирається?
– Хмаринкою, – фантазував на ходу Артем.
– Хмаринка така м’якенька, як рушничок?
Артем розповідав маленькій неймовірні історії. Навіть не знав, що мав такий хист. А потім Даринка переповідала все мамі. Олеся цілувала обох. Кивала пальцем, що Даринка все-таки примудрилася трохи змокнути. Поїла гарячим трав’яним чаєм з медом. А потім.
Потім на роботі з’явилася Вікторія – менеджер. Брюнетка з темними циганськими очима. Її погляд аж обпікав Артема.
– Будь обережний, друже, – застерігав Леонід, партнер по бізнесу. – Такі жінки – руйнівниці.
– У мене сім’я, – віджартовувався Артем.
А погляд Вікторії спалював його дyшу. Звaблював. Вікторія на фоні його дружини – королева.
Вона перша підійшла до нього, обвила шию і зашепотіла:
– Ти ж кoxаєш мене. Зізнайся.
Він сп’янів від її пoцiлунку. Втратив голову. Дружина з донькою залишилися на іншому березі його життя. А тут, поруч, була жінка, про яку мріяли багато чоловіків. Вона ж вибрала його, Артема.
– Я купую тобі з донькою квартиру в місті, – сказав Артем дружині. – Ти маєш підписати документи.
– Яку квартиру? Навіщо? Мені подобається жити у нашому заміському будинку. Та й Даринці тут ліпше. Свіже повітря. Простір. Неподалік ліс.
– Ти з донькою повинна вибратися звідси.
– Чому???
– Ми розлучаємось. Житло в тебе, можна вважати, є. Меблі завезуть. Гроші для доньки буду давати.
– Що сталося, Артеме?
– Все банально просто. Покохав іншу. І вона буде жити тут.
– Як це пояснити Даринці? Вона ж тебе так любить.
– Стане дорослішою – зрозуміє. Можливо, коли сама закохається.
– Яке закохається? Їй лише восьмий рік!
Дощ стукав у шиби. Від цього Артемові не було так самітно. Колись він розповідав Даринці, що дощ вміє розмовляти з деревами, опалим листям, вітром. Кожен шерех, стукіт – це таємничий звук. І тепер Артем дослухався до цих звуків, наче мала дитина.
– Артеме Петровичу, пора снідати. Мабуть, знову сьогодні рано прокинулися? – порушила його спілкування з дощем доглядальниця Лариса.
– Ларисо, скільки років вашій онучці? Ви казали, а я забув.
– Третій минув. Дуже славна дівчинка.
– Ви могли б приводити інколи її сюди, якщо хочете.
– Вікторія Мирославівна заборонила приводити сторонніх.
– Внучка – не стороння.
– Ой, Артеме Петровичу, навіщо мені зайва морока? Не хочу роботу втратити. Вікторія Мирославівна дуже вимоглива.
– Ларисо, ви любите дощ?
– Якщо його не забагато. Бо, як затягне, аж світ не милий. А нинішній дощ – то благо Господнє. На городі нічого не хоче рости. Трава почала жовтіти. Але вже вияснюється. Пам’ятаю, моя покійна бабуся казали: якщо дощ полудневий, то може бути тридневий або дев’ятидневий. А нинішній – ранній. Певно, не надовго. Але тепер все у світі змінилося. І світ змінився.
Десять років минуло відтоді, коли Артем привів Вікторію у свій дім. І вже скоро буде два роки, відколи він у iнвaлідному візку. На вечірній дорозі poзбив свою машину і своє нормальне життя. Переніс кілька опеpaцій. Але ноги поки що майже не слухаються, хоча лікaрі обнадіюють.
Вікторія співчувала на словах. Вдавала люблячу і турботливу на людях. Насправді ж Артем їй був байдужим. Може, й шкодувала, що вижив у цій авapії. Завела собі молодого коханця. Леонід розповів. І в бізнес пхається. Щоправда, Леонід її пориви присікає.
Леонід не лише Артемів діловий партнер і товариш. Він ще й посередник між колишньою сім’єю. Коли Артем був здоровим, не цікавився донькою і екс-дружиною. Справно давав гроші. І вважав, що більше нічого не винен. А коли опинився в iнвaлiдному вiзку, дуже хотів побачити Дарину. Але вона вперто не бажала з ним спілкуватися. Зате підтримувала гарні стосунки з Леонідом. Спілкувалася з ним і Олеся.
Від товариша Артем знав, що Олеся не бажає вдруге влаштовувати своє особисте життя. Боїться нової зpaди. А Даринка навчається у виші на психолога. Перший курс закінчує. Хоче після університету працювати з дітьми-сиротами.
– Леоніде, ми ж можемо влаштувати її на престижну роботу.
– Їй вирішувати, Артеме. Колись ти вже натворив.
Дощ знову зацяпотів по шибах. Арсен закрив очі. Лариса думала, що він задрімав. Ходила навшпиньки. А йому пригадалося.
– Тату, розкажи про дощову королеву, – просила Даринка.
– А хіба вона є?
– Ага.
– Ну, добре. Кажуть, дощова королева дуже гарна. І коли усміхається, в небі з’являється райдуга.
Зірвався вітер. Дощ сильніше застукав по вікнах. Загриміло. Заблискало. Маленька Даринка не боялася блискавок. Артем дивувався.
Дощ не вщухав. Рано почало темніти. Лариса приготувала вечерю і пішла додому. Зателефонував Леонід. Розповів про нову пропозицію від одних із ділових партнерів. Поспішав додому – діти вітатимуть з Днем батька. Син сказав по секрету, що Ліля – старша донька, спекла перший у її житті торт.
Артем увімкнув телевізор. Журналісти місцевого телебачення запитували перехожих про нинішнє свято. Ось звернулися до дівчини з довгим русявим волоссям.
– Скажіть, будь ласка, ваше ім’я.
– Дарина.
– Дарино, що для вас означає День батька?
– Це – найсумніший день у моєму житті. Мій батько. Його в мене немає.
Артемові забракло повітря.
– Як? Як немає? Доню!Даринко!
Незчувся, як зайшла Вікторія і спостерігала за ним.
– Уже сам з собою розмовляєш? Пора Льонькові ділового партнера міняти. То як, любчику, довіриш мені свій бізнес?
Артем нічого не відповів. Розвернув інвалідного візка і поїхав на терасу. Його думки втікали у дощ, в мокрий сосновий ліс, в місто, яке освічувало горизонт сотнями вогнів.
– Що, заговорили батьківські почуття чи совість? – знущалася Вікторія. – Може, Дарина й простила б, якби ти став перед нею на коліна. Але ж ти немічний. Не можеш. Ха-ха-ха.
Грім заглушив сміх Вікторії.
Артем сидів на терасі, поки не відчув холоду. Глянув на годинника. Стрілки добігали до півночі. Нарешті цей день закінчився. Закінчився й дощ.
Автор – Ольга Чорна
