Учора проводи були у селі чоловіка. Нам їхати майже п’ять годин на авто, але вирішили, що цьогоріч треба таки відвідати місце спочинку його батьків. В минулому році нас і в країні не було, а це зібрались, заправили авто і виїхали в ніч. Коли ж ми усе ж добрались на місце, то нашому розчаруванню не було меж.
Важливість сім’ї і традицій, навіть тих, що стають буденністю і інколи обтяжують, розумієш тоді,коли в тебе їх забирають попри твою згоду. Щороку ми із чоловіком мусили їздити через усю країну в його рідне село на місце спочинку його батьків. Скажу чесно, для мене і дорога і саме перебування там було ще тим випробуванням. Я дуже захитуюсь і одразу по приїзді вдихнувши сухого повітря його рідного краю, починаю нестерпно чхати, на очах сльози і з носа летить.
А минулоріч ми саме у доньки були за кордоном, коли на ранок лютого 24 життя нашої України змінилось назавжди. Ми в неї до літа пробули, тому і на проводи в чоловікове рідне село не з’їздили. Пообіцяли собі ще тоді, обов’язково відвідати місце спочинку рідних по приїзді. То одне, то інше, оце лиш зараз і змогли приїхати.
У чоловіка у селі ще брат проживає – Віктор. Ми з ним дуже рідко спілкуємось, так на свята вітаємо одне одного. Ніколи між братами не було теплих відносин, а як батьків не стало, то й майже не бачаться уже. Ото хіба лиш на Поминальний день збираємось.
Приїхали ми із чоловіком пройшли між рядів до рідних горбочків і дар мови втратили. Все заросло бур’яном і якесь висохле хамличчя тирчить в усі боки. було видно, що сюди ніхто не навідувався років зо два, або й більше. Я квіти то узяла, але ж то були троянди у вазу. та й ні сапи тобі, ні лопати. Отак як були у чистому вбранні заходились лад наводити. Добре, що люди нас знають. то пішли до знайомого, що треба узяли, ще й квітів його жінка зі свого квітника відкопала нам. За три години лад таки навели.
Зателефонували ми до чоловікового брата, а він слухавку не буре. Поїхали вже до них додому, бо ж переповнювало обурення. Ну як так? Ми ж далеко, невже не можна було навідатись за два роки хоча б траву скосити?
Віктор двері відчинив нас із голови до ніг зміряв і замість привітань запитав, що ж ми від нього хочемо. Коли ж мій чоловік запитав чому він так запустив місце спочинку рідних то відповідь нас дару мови позбавила:
— А! Що, брате, за двадцять років уперше траву вискуб та квітку посадив і вже прийшов незадоволений? Ти на все готове ці роки приїздив на годину дві, а те скільки я там трудився тебе не цікавило. Чи оті деревця що я посадив, чи той столик і лавочка із неба мені впали? Ти ще й невдоволений? Не соромно?
Зрозуміли ми, що балакати там уже немає з ким. Пішли до однокласника чоловікового, лишили йому тисячу гривень і попросили навідуватись порядок наводити хоча б раз на місяць, бо на Віктора надії ніякої.
От скажіть, у вас теж так? Невже навідатись до місця спочинку рідних, навести там лад то така велика вже робота? Та й ми ж не близько живемо не можемо часто приїздити.
А ви теж із рідними рахуєтесь хто і скільки разів їздив до батьків, то так важливо?
24,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
