fbpx
Історії з життя
Уляну доглядають добрі сусіди: іноді вони, може, й не зі зла сердяться на Уляниних дітей, і тоді вона з усіх сил старається виправдати синів. Добрих, людяних, працьовитих. Далеко ж їм їхати, мовить, не в Україні ж живуть

Старенька низька хатина бабки Уляни дивиться на світ сумними вікнами. А довкруги неї гудуть-шумлять верховіттями високі ясени.

За матеріалами – “Є”.

Колись давним-давно садила їх Уляна разом із чоловіком при народженні кожного сина. П’ять синів – п’ять ясенів. Боже, як же ж давно це було! І чи ж було насправді, чи тільки наснилося їй все нею пережите…

Лежить Уляна, вкрита кожухом поверх старої ковдри, вслухається у той шум надворі і згадує, згадує…

Перед обідом прийшла сусідка. Розповідаючи сільські новини, запалила в грубці, нагодувала бабку принесеною із дому кашею, напоїла молоком, залишила біля ліжка на стільці хліб зі смальцем й печені яблука та й пішла. Уляні ж тепер аж до вечора треба у самоті бути. Отож, і обволікають її сумні думки, а вона все хитрує над ними, намагається згадувати щось радісне.

Чи ж було воно в неї те радісне? Виходить, таки було. Хоч і дуже давно. Ще тоді, як вона бачила… Був же в неї Василь, без якого жити не могла. Вродливицею колись її у селі називали. Але ніколи не мала тієї стожильної сили, що інші односельчанки. Отож, незлобливо, бувало, кепкували над нею: «Твій же Василь тобі до прутика все до п’єца принесе й воду в горшки поналиває, та й до вогню приставить. Ти в нього – пані. І в хлівах, і на городі – він». Так і було. Але все те зіпсувала вiйна: після Василь довго не міг говорити, не чув, сили не мав. І постійно злився на свою безпорадність та витівки синів-бешкетників. І вже вона, його Улянка, мала стати дужчою за нього, у полі, вдома старатися за двох, і так, щоб і тіні втоми чи смутку Василь не бачив у її очах.

Де й сила бралася! Худобу догляне, на городі попорається, старших синів до школи відправить, а малих на ліжку біля Василя прилаштує і біжить у поле. Чи сонце її смажило весь день, чи осіння мряка біля куп з буряками прала, а вбігала вечорами в хату, мов щебетлива ластівка. Так треба було. І поволі почав її Василь виходити з того стану, який привіз аж з-під Берліна. Зиркне тоді на Уляну колишніми ясними очима із сонячними цятками на обличчі, мовчки всміхнеться, покладе руку по черзі на голівки синів. І враз, здається, світ довкола розцвітає радістю, і ячмінна паляниця стає пухкішою, а печена картопля аж солодка…

Та не довгим було і це її щастя. Тільки-тільки почали спинатися на ноги сини, як стали сиротами: не стало їхнього татуся. І не стало Уляни-щебетухи; рання сивина торкнула інеєм пухнасту косу, а на обличчя лягли борозенки гіркої самотності. Лише діти тримали її на цьому порожньому, без Василя, світі. Як же їм саме тоді потрібен був тато! (Про те, щоб «доточити» віку Уляна й не думала: п’ятеро чужого татом не назвуть…). Але як, як самій дати раду?! Ніяк їй не можна цілими днями бути в полі: хлопці зовсім без догляду пропадуть. Іти в доярки? А сили ж чи вистачить? Схудла Уляна, аж вітер нею колише, а все ж після доїння хлопці були в неї на очах. Отак, рік за роком, до самої пенсії не знала вона ні вихідних, ні свят. На фермі звикли до її сімейства: хлоп’ята часто прибігали мамі допомогти. Гній вичистять, у ясла корму накидають. Сумно Уляні, але не показує мати свого жалю: хай звикають, бо ніхто їм медових пряників у житті не даруватиме.

Як не важко було у ті роки, але все минулося, і незчулася Уляна, як виросли її хлопці і один за одним розлетілися по світі, як пташенята із гнізда. І раділи мамині очі тільки тоді, коли всією фермою читали листи від синів. Дмитро й Олександр залишилися служити, видно, там працьовитих треба. Коля самотужки вивчився на механіка, аж на цілині казахстанській прижився, а найменшого, Василька, Володя, найбільший колись шибайголова, забрав до себе в Маріуполь на шахту. Кожен сам по собі, без матері, долю знаходив. Й доки ще була Уляна при силі, кілька разів «виривалася у ті світи далекі», аби побачити синів, невісток, онуків. Тільки в Казахстан так і не поїхала. Зате коли, домовившись між собою, сини разом з сім’ями якось нагрянули до матері, Уляна на радощах влаштувала гостину на все село, мовляв, за ті весілля, яких синам не справляла.

Відтоді багато води утекло. Усе рідше й рідше навідувалися у маленьке село під лісом дорослі Улянині сини. Бувало, котрась із невісток на день-два загляне або найсердечніший Василько у відпустку звеселить мамину хату. А то якось ніби всі забули про неї та її немолоді роки, натруджені руки. У кожного своїх турбот вистачало.

Дізнавшись, що обидва сини важко хвоpі, молилась мати день і ніч, складала пенсійні копійки, відправляла гусей, курей на продаж, надсилала синам на поправку. А Дмитро, щоб помогти дітям, подався на заробітки аж у якусь тундру. Та найважче Уляні, що Василя не стало, її відраду, який щороку провідував неньку, паливо заготовляв, з городу помагав зібрати.

Від тих думок, чи від літ уже, але раптово втратила зір Уляна. Піднялася уранці за звичкою, а в хаті – темінь. Навпомацки, тримаючись стін, вийшла з хати, чує сусіди перемовляються, «добрий день» їй кажуть. Виходить, розвиднілося, Боже, чого ж це їй темно так?! Що це з нею?!

На її плач збіглися люди. Дивуються: очі, як очі, а жінка зовсім не бачить. З тих пір і нема дня, щоб хтось не прийшов до Уляни. Зрештою, ближчі сусідки, родичі, домовившись між собою, по черзі провідують стареньку. А вона їм за те лущить кукурудзу, квасолю, дере пір’я, бо найважче їй бути без роботи. І в… свята.

І придумала собі Уляна свій календар. Понеділок – Дмитрів день, тож цілий день вона з ним розмовляє, згадує все-все про нього; вівторками Сашко в неї «гостює»; добряк Микола щосереди веселить сумну мамину хату густим баском, а Володя з Василем «живуть» у хаті по четвергах і п’ятницях… У суботу вона цілий день усіх своїх хлоп’ят «стриже, купає, переодягає» згадуючи, як це було тоді, коли були вони малими. І виявляється, що нічого вона не забула, і як колись ненароком скубнула Василька, й він утік недостриженим, то вона мусила на його сердиту вимогу втяти собі пасмо густої коси (за що хлопці потім нишком насварили малого): і як прихапцем вишивала кожному з хлоп’ят сорочки (де тільки часу знаходила, будучи дояркою?); і як лагодила їм по черзі справжні хромові чоботи, сама ж в шитих валянках ходила. У них і вчила своїх хлоп’ят танцювати якогось вільного вечора, і сміху ж тоді було повнісінька хата…

А тепер тільки згадки залишилися. Написали сусіди двом її синам, котрі ще могли б приїхати до Уляни, але й досі немає їх.

І вже й не плаче мати. Дні і ночі давно злилися у неї в одну безпросвітну ніч. Ходити вже не може. Отож, обходять добрі люди: іноді вони, може, й не зі зла сердяться на Уляниних дітей, і тоді вона з усіх сил старається виправдати синів. Добрих, людяних, працьовитих. Далеко ж їм їхати, мовить, не в Україні ж живуть, троє й самі нездорові. Вона вірить, що пройде це лихо та її добрі діти знов, як було раніше, разом чи поодинці, а таки приїдуть до неї або заберуть до себе…

А поки що, спитавши в когось, який день, вона починає «розмову» із синами. І чекає, чекає на них, прислухаючись, як над хатою сумно шумлять вітами їх ясени і даремно скрипить хвіртка.

Ніч давно вкрила небо зорями, в хатах заяскравіли освітлені вікна. Лише в Уляни темно. Їй світло ні до чого… Але й уночі, як вдень, вона однаково жде, не діждеться, коли стукнуть, нарешті, двері й хтось скаже: «Добрий день, вам!» І найбільшою була б її, може, остання радість, коли б за цими словами хоч один рідний голос щиро сказав призабуте найдорожче: «Мамо!».

Автор – Ніна КОРОП.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!