fbpx
Історії з життя
Усі знайомі, незнайомі, подруги і родичі вважають за потрібне щоразу при зустрічі висловити мені своє несхвалення тому, як називають мене онуки. Більш того, кожен вважає себе правим, ще й малих повчає, мовляв так не можна і куди оце узагалі годиться? А от я мені подобається, я сама їм заборонила називати мене інакше і вважаю, що кожен сам у праві обирати, як до нього звертатись. Самі посудіть

Усі знайомі, незнайомі, подруги і родичі вважають за потрібне щоразу при зустрічі висловити мені своє несхвалення тому, як називають мене онуки. Більш того, кожен вважає себе правим, ще й малих повчає, мовляв так не можна і куди оце узагалі годиться? А от я мені подобається, я сама їм заборонила називати мене інакше і вважаю, що кожен сам у праві обирати, як до нього звертатись.

Я бабусею стала у тридцять сім. Свого часу я рано заміж вискочила і донька моя ледь вісімнадцять виповнилось – під вінець пішла.

Коли Оксану мою виписували з двома рожевими згортками, я звісно, щасливою була, але рівно до тієї миті як почула від зятя:

— Ну, що, бабусю, дочекалась онуків?

Чесно, я від несподіванки трохи розгубилась. Ну не відчувала я себе бабусею, аж ніяк. Так, у мене вже були онуки, але святкувати їх появу я збиралась з незаміжніми подругами у нашому улюбленому нічному клубі. Я наразі ще не заміжня, бігаю на побачення і якщо на те пішло, ще сама Ксенії своїй можу брата, чи сестру подарувати.

Наступного дня мене отим “бабуся” усі сусіди величали. Хто зі щирою радістю, а хто уїдливо з наголосом, мовляв що ж уже, ти Нелю – “бабця”.

Саме тоді я твердо вирішила що ніякою “бабусею” я для дітей своєї доньки не буду.

— Дивіться мої хороші, – ніжно щебече біля ліжечка наших пташеняток Оксанка моя, – бабуся ваша прийшла.

— Бабусею я буду, коли не зможу з ліжка підвестись і вони мені воду подаватимуть і судно виноситимуть, – заявила я тоді безапеляційно, – Віднині щоб не чула оцього. Я – Неля. І для них і для чоловіка твого. Як він узагалі оце Неоніла Романівна вимовляє і не забуває що саме сказати хотів?

Звісно, не без ексцесів, не без нерозуміння зі сторони великої нашої родини і моєї мами у тому числі, але малі уже п’ятий рік як кличуть мене просто “Неля”.

— Так не повинно бути у родині, – вимовляє мені сивочола вихователька в садку, – Дітям повинно бути зрозуміло хто є хто. Я запитую у них про склад родини, а вони мені називають тата, маму , бабусю, дідуся і “Нелю”. Зрозумійте, отим звертанням ви ставите себе з ними на одну щаблину. Про яку повагу у родині може бути мова?

Мене аж на місці підкинуло. Від її логіку у мене просто барви перед очима змінились:

— Тобто, у вас виходить, що повагу і любов заслуговують і отримують лише від самої назви “бабуся”?

— Як би ви не заперечували, але факт залишається фактом – ви бабуся і це смішно виглядає, коли людина відхрещується від очевидного.

От такі промови і повчання я чую уже який рік підряд. Звикла уже. В полеміку не вступаю. Відповідаю односкладово і коротко. Хай краще вважають невихованою, ніж думають, що можуть мене повчати.

Так, для своїх онучок, зятя і вже й доньки, я – Неля. І вважаю, що кожна людина має право на те, аби до неї звертались так, як їй комфортно. Мені подобається так, чому це так вражає оточуючих?

14,10,2022

Неоніла Р.

Головне фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page