Зі свекрухою своєю я старалася контактувати по мінімуму, бо такої злості в очах, я не бачила навіть в продавчинь, коли намагаєшся вибрати кращі фрукти… Звичайно, з одного боку, мати одного сина і женити його на жінці з дитиною, то неприємно, але ж з іншого боку, я вже мала чоловіка. тому з наступним менше робитиму помилок, а саме: не буду водити в дім подруг, щоб одного дня не застати їх в разом.
Так, я вийшла заміж рано, мені й дев’ятнадцяти не було, думала, що любов триватиме вічно, а тут таке, й року не минуло, як я з животиком, а чоловік з подругою!
І вже було по шлюбу. Я досі не забула чоловікові тієї образи і моя донька з батьком не спілкується. Та й він не дуже цього й прагне.
Дає аліменти і вже добре.
А от Максим мені з першого разу не сподобався – старший за мене на п’ять років, вже лисуватий і повнуватий чоловік. Підвіз мене якось з роботи додому і почав відтоді під вікнами чергувати і квітами засипати.
А я що – десять років пройшло, а я все ще не хотіла на чоловіків дивитися.
Мама наполягала аби я заміж виходила, поки молода, а мене просто фізично нудило і все.
А от Максим просто не сподобався, відчуття було таке, наче з ним безпечно, але мені цього всього й не треба.
Але він наполягав на своєму і скоро я пішла з ним на побачення, далі на друге… Мені було з ним якось спокійно і впевнено, що це той чоловік, який не підведе.
А далі я познайомилася з його матір’ю… Що то було… Вона мене поглядом свердлила. Все розпитувала про мене, про батьків, про дідів і бабів… Все хотіла знайти в моєму роду якихось вельмож, щоб був хоч мінімальний привід бути достойною парою для його сина?
А от про донечку не питала нічого… Так, наче її не існувало.
– У мене донька, Вікторія, їй десять, – я говорила це з гордо піднятою головою, бо донечка – то все краще, що міг Бог мені дати.
– А от Світланка не має дітей, Максимку, а батьків-лікарів має, – з притиском сказала свекруха.
– Мамо, – сказав синочок, – Я вже сам вибираю з ким мені життя жити! Ніна буде моєю дружиною, а ніяка не Світланка.
Свекруха тільки міцно стулила губи, що означало, що вона ще побореться.
Ми стали жити окремо, було важко, бо моя донька теж мусила звикнути до Максима, а він до неї. Бувало, що вити хотілося з розпачу, бо вони не хотіли поступатися нічим дин одному!
Але найгірше сталося, коли я зрозуміла, що при надії. Ця звістка мою свекруху засмутила, а от Максим просто сяяв від щастя, Світланка Ревнувала. А мама моя казала, що забере дитину до себе.
Я ж почувалася просто чудово і казала, що справлюся з усім сама.
Але далі сталося щось неймовірне – я просто не могла рухатися, навіть просто лежати було непросто.
Нічого не допомагало, а лікарі лиш твердили – все пройде, коли з’явиться дитина, просто перечекайте.
Світланка перестала вередувати і вони з чоловіком стали ділити хатні справи, я просто фізично не могла ні зварити їсти, на прибрати в хаті…
Коли нікого не було вдома, то в двері подзвонили і дзвонили так наполегливо, наче знали, що я вдома.
Так і є – свекруха власною персоною.
Привіталася і на кухню поставила пакети з продуктами, далі до мене в спальню.
Підклала подушку під голову, поставила мене на бік і подушку між ноги. Я ніколи не почувалася зручніше і просто провалилася в сон.
Прокинулася від того, що в хаті пошепки говорили і смачно пахло, я ширше відкрила очі і мало не осліпла від чистоти.
Все було прибрано і провітрено, Світлана щось шепотіла свекрусі, видно, про школу, та кивала і сьорбала чай.
– О, прокинулася? Як спалося? Краще? Я тут прибрала трохи і перепрасувала дещо… Їжі на кілька днів, а я потім я ще прийду…
І вона пішла…
Діла приходила двічі або й тричі на тиждень, готувала їсти та прибирала, допомагала Світланці з уроками та виховувала Максима.
Виявилося, що у неї були такі ж симптоми, але ніхто її не жалів і не розумів, ще й свекруха називала ледащом і батька Максима переманила додому…
У нас все тепер добре – є Олежик, бабусі щасливі, Світланка любить братика, а Максим радий, що зі мною все гаразд. А я рада за нас усіх.
Фото Ярослава Романюка.
