Дуже часто, оглядаючись на своє життя, я думаю – «от якби…». Якби не закохалася так рано, якби не була настільки засліпленою, якби не була такою впертою, якби не була такою гордою, якби не було так соромно…
Так багато «якби» за яким тільки краплинка щастя і роки жалю.
Вадим був старшим за мене на десять років, а я, вісімнадцятирічна дівчинка, мамина радість і татова гордість, єдина дитина в родині, закохалася безтямно.
– Таке кохання буває тільки раз в житті, – казала я згорьованим батьками, – Про таке фільми знімають, а ви мене просто відпускати не хочете!
– Доню, а як же навчання? Тобі треба попри кохання ще й професію мати!, – казав тато.
– Доню, ти добре придивися до свого коханого! Він ніде не працює, а художник – це не професія, яка забезпечить стабільний дохід!
Я не слухала…
Вадим мене малював, захоплювався моїми маленькими пальчиками і казав, що з такою музою, його картини продаватимуть за мільйони…
Але трохи пізніше…
Я готова була чекати біля нього цілу вічність…
Про який дохід говорила мені мама, якщо я готова їсти черствий хліб і пити воду, лиш би бути поруч з ним!
Ми одружилися і у нас було справжнє богемне весілля, але тоді я вперше зрозуміла, чому у Вадима немає грошей – він витрачав на гулянки, які просто мистецьки вмів організовувати.
Ми переїхали в столицю, подалі від батьків і ближче до можливостей.
Свій стиль життя Вадим не міняв, а мені подобалося – всі усміхнені, веселі, творчі.
Я вчилася на економічному і трохи вибивалася з цієї компанії.
Ми знімали кімнатку на останньому поверсі, вилазили на дах і там весь світ був біля наших ніг.
Але якось я відчула себе недобре і мої відчуття підтвердив лікар – я при надії.
Батьки порадилися і купили нам однокімнатну квартиру на околиці міста, щоб дитина жила в належних умовах. Тоді я почала питати Вадима на що ми її роститимемо, адже моєї стипендії ніяк не вистачить.
– Господи, яка ж ти меркантильна! Правду казали друзі – ти не з нашого кола і ніколи мене не зрозумієш! Ти як квочка – хочеш гніздо і купа курчат!
Він так і не перепросив за ці слова, з роками він говорив і гірші…
Тоді я й зрозуміла, чому він був не до життя…
У нас була невелика квартира, але там було завжди повно народу, диму і веселощів, ніхто не зважав, що маленька Світланка хотіла спати і я мусила її загойдувати в ванній.
Коли я виганяла компанію з хати, то Вадим йшов за ними і його не було тижнями.
Далі вертався, наче нічого й не було…
Якби я тоді вернулася додому… Але ж я не могла, мені було соромно стати на порозі з дитиною на руках і чути, «а ми ж тобі казали!».
Я вчилася, а Світланка була в яслах, далі йшла в нічну в лікарню мити підлоги і так виживала.
Ще й купувала Вадимові все, що він потребував для перебування поруч зі мною… Чого я це робила?
Боялася, що він мене покине… От чого…
А потім застала його з його новою музою-натурницею…
Зібрала його речі в викинула. Стояла і з полегшенням бачила, що він йде і каже, що не вернеться, а я раділа, що не прийдеться вислуховувати ще раз про себе, що я знову при надії. Батькам нічого не сказала, а крутилася, як могла, щоб і дітей глядіти, і на роботу ходити.
Мені пощастило, що моя сусідка була жінкою доброю і можна було залишити на неї дітей.
Я сама подала на розлучення, але аліментів так жодного разу й не бачила.
Мама й тато приїхали і просили покинути столицю та перебратися до них. Я тоді зрозуміла, що це слушна думка, адже тут мені все нагадує про Вадима.
Квартиру ми продали і купили в нашому містечку двокімнатну, я влаштувалася на роботу і забула про особисте життя.
Старалася аби в дітей все було, освіта, одяг, смачна їжа і дозвілля. А я що? Обійдуся…
Мені було тридцять дев’ять, коли квартира спорожніла – діти пішли вчитися, а я залишилася сама.
Абсолютно сама, бо не мала ні подруг, ні знайомих – тільки діти і робота… Я більше нічого в житті й не вміла?
Але доля мені готувала новий поворот ( далі буде)
Продовження у наступній розповіді.
Фото Ярослава Романюка.
