– Та нема ліпшого!
– Дякуй, що бере!
– Королевичів розібрали до тебе!
– Доки будеш дівувати?
Це мені говорили дуже давно, коли дівчина у 20 років вважалася старою і мала дякувати будь-кому, хто її заміж візьме. Мої батьки не мали статків, а я не мала вроди аби вискочити швидше заміж. Бідні мої мама гладили мою голову і казали:
– Не для того я тебе ростила аби ти весь свій вік бідувала… На кого ми тебе лишимо – голосила вона.
Думаю, для мами життя закінчувалося десь в 30, а далі треба було готувати душу до вічності. Може, зараз се звучить дивно, але тоді…
І отак я й вийшла заміж, бо брали, а не тому, що мала якесь почуття до чоловіка.
– Нічого, дитино, дітей будеш любити, – казали мені мама.
Що я тоді знала про заміжжя? Та нічого, лиш те, що бачила у себе в домі – мама нас виховували, готували їсти, тримали дім та господарку в порядку, а тато їй допомагали. Ніколи я не чула між ними лихих слів.
Тато лиш сварилися на нашу грушку і казали, що як вона не буде родити, то вони її зріжуть… Але та грушка й донині там, бо мама казали, що вона кидає добру тінь і не так комарів біля хати.
А от в новій родині я себе відчула, якраз гіршою за грушку. Я робила зранку до ночі і не чула доброго слова, хоч у мене тато навіть до корови говорили «Ласьо» і гладили її по голові, а сварили хіба півня, що довго кукурікає.
І ще вам скажу – син наслідує батькову поведінку, тому нагримає свекор на свекруху, а вона на мене і син її на мене, а я ж на кого?
– Взяв тебе, а ти ялова!, – казала мені в очі.
Прийду я і неділю до мами та й жаліюся, але вони мені нічого не радять, лиш терпіти та чекати.
– Молися, дитино, Діві Марії, молися і вона тобі дасть щастя материнства.
Отак я й вимолила собі донечку, а потім і синочка. Світ мені прояснів, бо знала я за кого роблю. Але якими б прекрасними не були діти, вони не замінять чоловічого ласкавого слова і допомоги.
Так я й зустріла свою таємну любов, свою віддушину, Степана. Я робила в полі… Що то була за тяжка робота, все руками треба було робити ще за трактором, я вам скажу.
І от у нас з’явився новий агроном, але всім жінкам було лиш інтересно, чи він одружений. Пішли чутки, що так, то всі й забули за нього, але не я…
Голос лагідний у нього, усмішка, привітне слово… Все, чого не було у мого чоловіка. То таке гарне відчуття, що ти прокидаєшся і знаєш, що він є, просто є.
Одного дня мені зовсім не хотілося йти додому, чоловік напередодні хильнув і пів ночі жалівся на своє життя та винуватив мене в усіх своїх бідах. Я втекла додому з дітьми і там заночувала. Пленталася так з поля, остання, вже й сутеніло. Йду і радію, що сама, що навколо ні душі, не хочу думати, що прийдеться знову вертатися до чоловіка з дітьми, вкотре. Аж попереду бобик. А там він.
– А я на вас чекаю, – каже і усміхається, – Ще мені найкращу ланкову вовк з’їсть, що тоді робитиму?
А я зашарілася, як дівчисько і тільки рукою махнула, мовляв, не велика біда буде.
– Гарно ж як, – каже він і на мене дивиться…
А далі щось між нами наче спалахнуло… Я зрозуміла, що то таке, щастя…
Я не просила його йти з родини, бо знала, що не можливо щось вже змінити. Короткі зустрічі і довгі дні «сімейного щастя».
Коли у нас з чоловіком було 50-річчя сімейного життя, то гості бажали всім дожити разом до такої дати. А мені хотілося сказати, що боже збав, краще мати короткі миті, любі душі, ніж отаке сімейне життя. Але ж то на людях казати не пристойно, легше терпіти.
