Коли ми купували весільну сукню, то мама мені говорила:
– Доню, аби ти нікому сукню не давала носити чи приміряти, і, боже борони, аби ти її продала – так ти своє щастя даєш носити і нищити.
Я тоді маму слухала і мою весільну сукню ніхто не носив, навіть, я.
Тоді мені було двадцять два і час був такий, що треба було все купувати на перед, замовляти наперед, бронювати наперед.
Вже не знаю скільки років у нас порошилися пляшки, бо дівку треба заміж видавати.
Мій наречений, Михайло, поїхав на заробітки на Київщину, бо тоді за кордон виїжджали хіба на pосію.
Ми любили один одного і знали один одного з дитинства, тому я йому повністю довіряла.
Але сталося банальне.
Я нічого не питала, мене просто цікавило одне – чому вони ведуть себе перед весіллям, як переполохана лань? Чи вони думають, що ми не можемо передумати? Чи ми не жалкуємо, що будемо все життя отак жити?
Одним словом, я залишилася наодинці зі своєю весільною сукнею і рада була б її продати, але ніхто не хотів купувати.
Тоді вже мама наполягала, що сукню треба продати, щоб купити нову і нове весілля, бо інакше я навіки залишуся в дівках.
В селі дуже довго говорили про мене і Михайла, ніхто ні сукні не купував, ні проводжав мене з клубу. Таке було, ніби вдова, яка ніколи не була заміжня.
Мама швидко все зрозуміла і відправила мене до своєї сестри в місто аби я трохи в неї пожила, знайшла роботу і собі чоловіка.
Але мамина сестра була сама холостячкою і, знаєте, дуже добре жила – я порівнювала з тим, як виглядає моя мама, яка за неї молодша, і як вона, то небо і земля.
Тітка вселила в мене думку, що заміжжя – то тоді, коли ти не хочеш жити щасливо, а не навпаки.
– Дитино, що такого є в заміжжі, що ти не можеш отримати сама? От дай собі відповідь на це запитання.
Рік минав за роком, а ми собі з тіткою жили, мов у Бога за пазухою: кіно, театр, ресторани, прогулянки – ми собі всюди разом і нам абсолютно комфортно.
Коли мама зрозуміла, що я й гадки не маю шукати кавалера, то вона приїхала до сестри і влаштувала їй скандал:
– Я онуків хочу мати! Ти поняття не маєш, що то таке, бо ніколи дитини не мала. От і думаєш, що все на світі знаєш, а насправді нічого близько! Я тобі дитину відправила аби вона собі чоловіка знайшла, а не котів твоїх бавити!
Вони дуже сперечалися і мама наполягала аби я переїхала десь в гуртожиток, бо тітка на мене погано впливає.
Не знаю як, але тітка переконала її ще мене залишити, бо вона має на прикметі сина якоїсь подруги.
– Слухай, Надійко, ми фото зробимо і все – мамі на серці легше, а тобі на голові.
Отак я ходила на побачення і приносила мамі фотофакт.
Чи то я так обпеклася сильно, чи справді нікого не полюбила, але мені стукнуло і тридцять і поза тридцять, а чоловіка у мене нема. Ми собі живемо разом з тіткою і цілком задоволені своїм життям.
Аж тут приїхала мама, дуже схвильована і сказала, що Михайло, мій колишній наречений, мене шукає.
Сказала, що він прийшов до нас з величезним букетом і дуже плакав, що мене тоді залишив. Він розлучився з дружиною і тепер приїхав до батьків.
– Надійко, а я твою сукенку так і не продала, вона у мене в шафі схована. Може, га?
Вона з такою надією подивилася на мене, що мені аж недобре стало.
Тітка моя категорично проти того аби я навіть говорила з Михайлом:
– Зрадив раз – зрадить вдруге. Скільки років минуло і коли згадав – як припекло. То хіба це любов?
І от я між двома вогнями: з одного боку, тітка права, а з іншого боку, може, я й ніколи заміж не вийду, а чекаю лише його?
Фото Ярослава Романюка.
