Мій син все життя на власну квартиру працював, коли молоді були, то жили у нас. Тоді знаєте, не було такої моди на оренду квартири, бо тих квартир багато й не було. В гуртожиток йти вони не хотіли і так жили у нас десять років, поки зібрали кошти на свою квартиру.
Ми собі з чоловіком доживали віку у нашій квартирі, я раділа, що нарешті все у всіх добре – онуки підростають, син і невістка працюють та добре разом живуть.
Коли чоловіка не стало, то мені було дуже сумно, але якось за двадцять років звикла до самотності, людині скільки того треба – щось дзьобнула, телевізор подивилася та погортала фотоальбом і вже день минув. Онук оженився пізно і привів невістку до квартири сина.
Я в тому не бачила нічого такого, адже мій син теж привів Лесю до нас додому, а у нас квартира менша, ніж у них зараз. Не знаю чи й пройшло пів року, як до мене делегація: син і невістка.
– Мамо, діти скоро будуть мати поповнення і мають жити окремо. Ти сама бачиш, які ціни на все. Давай ти до нас переїдеш жити, а молоді будуть у твоїй квартирі? І всім буде добре, бо ми вже не витримуємо!
– Так, – заголосила невістка, – я не можу вжитися з нею! Вона на кожне слово мені десять каже, та де я до вас так пискувала? Я маю вдень виспатися, щоб йти в другу зміну, а вона вічно на кухні сидить та каструлями і ложками дзвенить. Сил моїх більше нема!
Не хотілося мені йти зі своєї квартири, але що не зробиш для рідних? Тим більше, що в сина у мене буде своя кімната. Переселилася і наче спочатку все йшло добре, але потім почалося!
– Мамо, я маю виспатися вдень, бо мені на ніч в зміну, а ви по сто разів то в туалет, то на кухню, ногами шаркаєте! У вас нема нормальних тапок, то я вам куплю!
Та мало того, що вона мені це каже, вона каже про це всім навколо і я просто годинами лежу на своєму ліжку, щоб не потривожити її сон!
Коли вже несила лежати, то стараюся тихенько вийти з квартири і шастаю по місту до самого вечора, щоб прийти вже на вечерю, коли вона йде з хати. Ви уявляєте, що то таке в моєму віці пробути цілий день на ногах? Добре, що в бібліотеці є зручний диван, то я туди зайду і так біля книжки й подрімаю, там тепло і відвідувачів нема, а працівники вже до мене звикли.
Якось пробувала заговорити з сином, що я так не можу жити і хочу до свого дому, як невістка на це:
– Та ви б знали, скільки ви мені завдаєте клопоту. То б мовчали! Невже не можна просто тихо посидіти вдень на ліжку, щоб я поспала? Це настільки важко? Я ж терплю всі оті ваші шаркання та метушіння, ваші розмови самі до себе. Тут всім незручно і кожен мовчить. Он ваш правнук з’явився на світ. То дітям ще важче. А ви лиш про себе думаєте! В теплі сидите і нагодовані і знову вам чимось недогода!
І що я маю на це заперечити невістці? Та нічого, бо моє палке бажання вернутися в свою квартиру і бути там господинею мізерне поруч з бажанням молодят жити в моїй квартирі, бо інакше між ними не буде злагоди, як натякала молода невістка Лесі. Як знайти вихід з цієї ситуації, щоб всім справді стало добре жити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
