Мій найкращий друг і колишній однокласник, несподівано для всіх, покинув дружину, дітей і воз’єднався зі своє першою любов’ю.
З Андрієм ми товаришували з дитячого садка. У старших класах він почав зустрічатися з нашою однокласницею – Русланою. Щодня він проводжав її додому, на танцях тільки вдвох.
Коли я йшов служити, на півроку раніше Андрія, вони все ще були парою.
Минув час і я дізнався, що Руслана Андрія зі служби не дочекалась. Через пів року вона вийшла заміж і поїхала кудись із нашого містечка.
Андрій ледь пережив ту новину. Кажуть, ледь урятували. Він ще кілька років ні на кого й дивитись не бажав. Звісно одружився, але як сам сказав мені на весіллі:
— Дивлюсь на неї і Риту свою бачу. А жити ж потрібно.
Я ще тоді був дуже вражений такими словами. Старшу доньку він Ритою назвав, а син Роман.
Був кінець весни, коли ми вирішили влаштувати зустріч однокласників з нагоди 25-річчя закінчення школи. У призначений час більшість із нашого класу зібралося у шикарній альтанці, за накритими столами. Була й Рита, як не дивно. Усім нам була відома історія її розлучення з чоловіком, і те, що вона повернулася жити до батьків.
Усі шумно веселилися, звучали тости, розповідали смішні історії з нашого шкільного минулого, звучала музика, під яку ми колись танцювали.
У самому розпалі веселощів мій друг раптом опинився поряд із Ритою, і так, як у минулі часи ні на хвилину від неї не відходив. Вони танцювали разом, він щось шепотів їй на вушко.
Коли свято закінчилося вечір, усі почали шукати супутників, щоб разом викликати таксі. Я планував взяти таксі разом з Андрієм, але раптом побачив, як він із Ритою пішов в інший бік. Тоді я навіть не міг подумати, що це в них серйозно.
Зрештою, через кілька місяців Андрій зібрав речі і сказавши дружині. що ніколи її не кохав, пішов до Рити.
Валерії, дружині Андрія розлучення далось важко. Чесно, я не очікував стільки бруду зі сторони свого друга. Намагався з ним поговорити, заспокоїти, нагадував, що в нього ще й діти є, але куди там? Андрій палив мости і не бачив нікого окрім Рити.
На деякий час я загубив друга з коля спілкування. Якщо чесно. мені було просто неприємно.
А нещодавно Андрій сам зателефонував:
— Стас, привіт, – сказав так, ніби ми не рік, годину не розмовляли. – У мене справа до тебе серйозна. Чи не могли б ми зустрітись?
Я на зустріч пішов з важким серцем. Відчував, що не просто так він з небуття виринув. так і було:
— Чуєш? Я у тебе попросити хочу… Коротше, історія довга, тоя скажу коротко. З Ритою не склалось. зрозумів я, що вона уже не та людина з якою я жити хочу. Як там Валерія моя? Допоможи мені, друже, в родину повернутись. Знаю, ти моїм там щось допомагав, поки мене не було.
Я й отетерів. От просто дар мови втратив, ледь стримався. Мовчки пішов від нього якнайдалі, бо було б щось не надто добре. А вдома дружина мене ошелешила:
— Не реагуй так. Валерія може і пробачить його. Ти в неї питав?
Я аж підстрибнув: яке пробачить. Мати рідна та навіть я чоловік і то розумію. що мій друг колишній усі можливі прикрощі їй приніс. стільки сліз! А діти? Поясніть. бо я не розумію, хіба маю хоч слово Валерії говорити. Як узагалі навіть розмовляти з людиною після такого можна?
09,11.2022
Головна картинка ілюстративна.