За дуже короткий період від трьох різних вчительок початкової школи я почула приблизно наступне:
«Батьки не виховують своїх дітей, а тільки гладять по голівці. З секцій і гуртків вас ще можуть вигнати через погану дисципліну, а зі школи – ні, і вчителі змушені все це “розсьорбувати”.
Але розсьорбувати, коли у тебе 30 зациклених тільки на своїх бажаннях нащадків, складно».
Хочеться відразу вигукнути: «Моя дитина не така!», Так? Швидше за все, так і є: ваша – не така. І багато хто не такий. Але велика частка істини в тих словах є – і не треба далеко ходити за прикладами.
Виховання – основна функція батьків, а не вчителів
А починається все з малого. Поділюся особистими спостереженнями.
Восени в нашій школі відбулися невеликі зміни: для першокласників відкрили вхід через інші двері. Щоб діти не плуталися і звикли, адміністрація встановила тижневе чергування: дві мами приходили допомогти дітям зорієнтуватися в новій обстановці.
Так ось, одна з чергуючих мам розповіла, що протягом ВСЬОГО цього тижня половина їх класу (це не перебільшення, дітей 15 точно) спізнювалася на перший урок. Тих, хто запізнився вона збирала о 8.30 і вела в клас.
Весь тиждень! При тому що справа відбувалася в листопаді.
Батьки водили дітей в школу вже два з невеликим місяці і могли навчитися розраховувати час так, щоб не спізнюватися. Могли. Але не робили цього.
Виходить, людей не хвилювало, що вони відволікають вчителя, інших дітей, що, врешті-решт, їх власна дитина нервує, тому що спізнюється.
Зате дуже обурювало, що вчитель в результаті зустрічає їх «з незадоволеним обличчям»!
Але ж запізнення завжди вважалося поганим тоном і проявом нeповаги до іншої людини.
Тато мені з дитинства казав: «Краще приїхати на годину раніше, ніж спізнитися. Будь вчасно. Не можна змушувати себе чекати ».
Це нормально. У цьому немає ніякої доблесті або надможливості.
Зараз більшість дітей в школу приводять або привозять. З запізненням. Значить, ми з раннього віку вчимо дітей не поважати чужу працю і час. Тому що самі цього не робимо.
Але це все квіточки, насправді.
У класі, де вчиться син знайомих, стався такий випадок.
Одним з учнів був хлопчик, назвемо його Василько, абсолютно некерований. По поведінці тверда «двієчка».
В якості жеpтви вибрав собі вчителя малювання – молоду дівчину, тільки недавно зі студентської лави, – і на її уроках влаштовував справжній шабаш. Зривав заняття, кpичав, хaмив.
Про це мені розповів син знайомих, тобто теж хлопчик, але для нього така поведінка була неприйнятною.
Xуліган продовжував знyщатися над вчителькою доти, поки одного разу вона не витримала – взяла його за руку і вивела з класу.
І що ви думаєте? В школу прибігла розлючена мама Василька, влаштувала розбірки, погpoжувала усіма можливими каpами за те, що «вчитель пoбuв її дитину» і, найголовніше, «не вміє виховувати дітей»!
Вчителя попросили піти. Добре хоч, що за статтею не звільнили, якось домовилися.
У мене виникає питання: з якого часу вчитель – це вихователь? Хіба його основне завдання не в тому, щоб вчити дитину, передавати знання?
Так, виховна функція теж важлива, але вона все-таки на другому місці. Адже ніхто не вимагає від учителя хімії старших класів, щоб він виховував учнів? Або від викладача інституту?
Виходить приблизно так: батьки не змогли виправити якісь недоліки дитини, згладити «гострі кути», відправили її до школи і тепер вимагають, щоб учитель зробив за місяць те, що вони не змогли за 7 років, – навчити дитину хорошим манерам, повазі до старших, вмінню добре себе вести.
Але їй вже 7 років! Всі ці роки її ніхто цьому не вчив. З чого раптом вона повинна змінитися?
Ще помітила тенденцію: ми не привчаємо дітей думати про інших. Це чомусь не прийнято сьогодні. Моветон.
«Що тобі інші, ти про себе подумай!» Головне – займи, дитинко, перше місце, встань в першому ряду, сядь на стільчик зручніше, відсунь, розштовхай. Вчителька на зборах розповіла, як діти підходять до неї на екскурсії, відсувають інших в сторону, простягають телефон:
– Сфотографуйте мене і відправте моїм батькам.
– Спочатку я сфотографую Михайла, він теж хоче і раніше підійшов.
– Але ж мені більше треба!
Семирічна дитина щиро дивується, коли чує про те, що іншим дітям теж потрібно отримати фотографію. Як це? Хіба не тільки я важлива?
Так, багато дітей хочуть бути першими, але це одне. Зовсім інше – коли це бажання заохочується його дорослими на шкоду бажанням інших і всупереч елементарним нормам пpистойності.
Так і хочеться запитати батьків: а що, якщо потім точно так же хтось не подумає про вас, про вашу дитину?
Діти кричать і стоять на головах у аптеці, куди зайшла старенька бабуся, у якої болить голова, на вулиці поруч з коляскою, в якій спить малюк, в магазині, відвідувачі якого не зобов’язані слухати цей гамір тільки тому, що «це ж діти».
Бувають, звичайно, різні ситуації, і діти складні, з особливостями, і мами втомлені з трьома малюками, – це зовсім інша історія, і швидше виняток з правил, до якої більшість людей ставляться з розумінням.
Але частіше все виглядає зовсім інакше. Цілком собі здорова і енергійна мама навіть не розуміє, що її дитина поводиться погано, когось турбує, комусь заважає, псує речі. Для неї це норма. Ви ще й винуватим опинитеся, якщо подивитеся на дитину «якось не так».
Але вибачте, ми живемо в суспільстві, і не тільки ваша дитина має право на комфорт. Хочете, щоб кричала і висіла на люстрі, – будь ласка, нехай робить це у себе вдома! Якщо вже ви йдете з нею в громадське місце, навчіть чадо поводитися відповідно.
Ми сиділи з чоловіком в кафе. Увечері. Близько 22-ї години. У нас на столі стояли чашки, тарілки і якийсь світильник.
У кафе були діти. Вони бігали між столиками і кричали, незважаючи на те що в закладі була обладнана дитяча ігрова зона. Перевернули якийсь фікус, розбивши горщик. Офіціантка, посміхнувшись, почала збирати осколки. Діти продовжили гру. Батьки навіть не перервали свою бесіди.
Читайте також: Якщо ваша дитина не любить школу прочитайте це
Потім один з хлопчаків підбіг до нашого столика і схопив світильник, маючи намір кудись його поцупити. Чоловік тут же відреагував: «А ну постав на місце!» Хлопчик поставив, відійшов і більше до нашого столика не підходив. Тобто він цілком нормально реагував і був в змозі зрозуміти, що можна робити, а що не можна.
Тим часом, його батьки так і не втрутилися і, судячи з усього, взагалі не часто вимовляють вдома слово «не можна». Здається, деякі зараз називають це «виховувати вільну особистість».
Знаєте, особисто мені не хотілося б жити в світі особистостей, вільних від співчуття, уваги до інших, уявлення про гідне і непристойне. Де – «це мені», «а це знову мені». Де дорослі і вчителі – не авторитет. І дитині своїй такого не побажаю.
Ось недавно пройшов День захисту дітей, і в соцмережах раз у раз спливали милі картинки із серії «щастя – це діти, захистимо їх від зла».
Тільки здається, все частіше потрібно захищати дітей від нашої сліпої любові, що не вміє сказати «ні» або покарати, коли необхідно. Нашого ідолопоклонства, що робить дітей маленькими бoжками, з яких все сімейство здуває пил.
І зробити це заради самих же дітей. Щоб в своєму вже дуже недалекому майбутньому вони жили серед людей, а не «вільних» товстошкірих егоїстів.
Опубліковано 26 грудня 2018 року
