Поки Саша відсипається після нічної зміни, пробралася в спальню і схопила з тумбочки його телефон. Спить він після чергування дуже міцно – трактором не розбудиш, і я абсолютно не переживала, що він застане мене за “темними справами”. Чому темними? Тому що совість все-таки підказувала мені, що я роблю недобре.
Але тим не менш бути дружиною, за спиною якої чоловік крутить інтрижку з колегою, мені хотілося ще менше. Я хочу знати правду, якою б гіркою вона не була. І так, я готова до всього – морально, у всякому разі.
Так я на старалася, поки набирала блокування (квадратна буква “О” – на честь єдиної дружини. А ось чи коханої – зараз перевіримо!). Так, в галереї ніяких нових фотографій, крім Ванькіної задоволеної мордочки: з пустунчиком, без неї, в новому костюмі, в ванні, на руках Андрійка), з брязкальцем, в обнімку з Васею …
Подивимося повідомлення.
Так, тут рекламні розсилки з Метро і Дитячого світу – щасливий татусь отоварюється в останньому підгузками. Тут надходження платежу, нарахування заробітної плати, якийсь пакет підключених послуг … Нічого цікавого.
Ага! У нас же ще ватсап!
З острахом покосившись на мирно сплячого чоловіка, я відчула легкий укол совісті. Ніколи не копалася в телефоні чоловіка і в інших його особистих речах. Якщо він дізнається, напевно буде незадоволений … Але потім погляд впав на сплячого з іншого боку ліжка Ваньку, і сумніви мої відпали самі собою. Дитина не заслуговує того, щоб мати батька, що любить гульнути.
Так, Олю, не прикривайся дитиною. Просто визнай, що відчуваєш, як на голові у тебе пробиваються ріжки, ось і все.
Так! Визнаю!
Я рішуче відкрила чати в ватсапе. Так, тут листування з найкращим другом – Костиком. Навіть читати не буду: напевно про політику та економіку, більше ці двоє при зустрічах ні про що говорити не можуть. Тут чат з родичами – це нецікаво, я там теж є. Так, що ще? Улюблена мамуся (моя свекруха Надія Ігорівна) пише: “Приїжджайте до нас в суботу з онучатами”. Дивно, а мені Саша нічого про це не говорив. Неподобство.
Так, а це що? Якийсь загальний чат з невідомими мені товаришами. Якісь листівки з “Добрим ранком”, “На добраніч” та інше. Однокласники? Начебто ні, я там половину знаю… Ааа, ось повідомлення “Всім терміново в конференц-зал”. Значить, це колеги.
Нудьгуючи, я почала гортати листування і натрапила на повідомлення: “Сашо, ти великий розумник! Таку складну операцію зробив жартома. Пора тобі місце головного лікаря вже займати” і відповідь чоловіка: “Спасибі, Танюш, ти мені відверто лестиш! Звичайна рядова операція) )) “А в кінці – смайлик, протягуючий трояндочку.
Трояндочку?! Їй?! Просто за те, що вона сказала “Молодець”?! Так я йому кожен день говорю молодець: “Молодець, що виніс сміття”, “Погуляв з дитиною – молодець!”, “Вимив посуд – розумник!” Де мої троянди, де ?!
Відчуваючи зрадницьке тремтіння в руках і пар, що піднімається від моєї закипаючої черепушки, я відкрила профіль Тані. Так я і знала, волосся у неї фарбоване. Не може так виглядати натуральне. І талію дівочу зберегла. Не ставала матір’ю, мабуть, жодного разу в житті – фігуру берегла. Господи, я її вже терпіти не можу!
Відкинувши від себе з відразою телефон, як дохлу мишку, я побігла приводити себе в порядок. Чи було у мене бажання роздряпати чоловікові очі? Було, звичайно. Але краще я спочатку наведу марафет, а вже потім подивимося. Якщо він зараз же, побачивши мене, не помчить в магазин за квітами, то я … я…
Так і не придумавши, що буде далі, я розкрила шафу з одягом. Зараз я покажу Саші, що я теж ще ого-го – і Танечка ця і в підметки мені не годиться. Знаєте, як я розкішно виглядаю в своїй сукні до п’ят кольору морської хвилі – з коричневим замшевим поясом. Та ще й туфлі на підборах одягну, і волосся розпущу. Ой, тільки його спочатку помити треба. І нафарбуватись обов’язково, а то обличчям я вже панду змахую – біла шкіра і чорні кола під очима …
Я не встигла навіть дійти до ванною – дитячий вимогливий голос застав мене в коридорі. Чорт! Я нічого не встигаю зробити! Я нічого не можу! Я більше не належу собі! Тепер за першим же покликом я зобов’язана організувати тепленьке молочко тому, хто став за короткий термін головним в нашому домі. Тепер ми всі підкоряємося йому, працюємо на його потреби і … І все.
А де ж я? Де ?!
Дзвінок?! Господи, кого це принесло з раннього ранку?
Вимазані сльозами і соплями, з дитиною в одній руці і брудним памперсом – в інший, я відчинила двері, очікуючи побачити на порозі Андрія, що-небудь забув.
О ні, тільки не зараз! Тільки не сьогодні!
Я ледь не завила від відчаю: на порозі стояла усміхнена Надія Ігорівна. Моя дорога свекруха.
Автор – Aйша Iдрісова
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
