fbpx
Історії з життя
Відвикла Віра від села, забула, що не було тоді ні своїх кімнат, ні свого простору, ні свого місця. Тулилися, призвичаювалися і терпіли. Були таки близькі і рідні

Спогади не будуть Спогадами, бо вже бачила реальність.

– Як ми тут всі поміщалися? – дивується Віра, окидаючи поглядом невелику кімнату сільської хати.

Вона не так питає чоловіка, як з приємністю згадує ті дитячі часи, коли бабуся з цієї печі витягувала в чавунному горщику червону картоплю з квасолею, до неї була варена терта ріпа з пшоном. Що то була за смакота. Набігаєшся за цілий день і ріски в роті не маєш, а бабуся, ніби чарівник, відкриває латунну заслінку і парує страва на столі. А далі приходять дорослі. Щось говорять про своє нецікаве, потім темніє і діти з бабусею йдуть на піч, де вона пошепки розповідає якусь казку. Бабуся хитрувала і казку починала, вони один поперед одного вигадували продовження. Сварилися, коли хтось заводив розповідь не туди і просили бабусю виправити казку. А вона спросоння тільки проказувала: «Так, добре, так».

– Ми приїжджали сюди з мамою, татом і нас двоє дітей. А бабуся жила ще з дочкою і її сім’єю, де теж двоє дітей. Ти уявляєш?

Її чоловік не уявляє, він іноземець і вони вперше за багато років приїхали в Україну. В цій хаті вже давно ніхто не живе. Замкнули і забули. Інколи провітрюють аби не струхліла чи тримають якісь овочі. Хата ще пахне життям чи то їй так здається? Вона ще хоче чути той запах, згадати те дитинство.

– Томе, як тут все змінилося, здичіло, заросло. Нема моїх стежок.

– Тут роблять інші стежки, – показує чоловік поглядом в другий бік.

Вона не про те. Нема її тут.

За столом зібралася вся родина, тітка Настя вже стара, така, як тоді була бабуся. Та й вона, Віра, вже шістдесятирічна жінка.

– Тітко Насте, як ми тоді всі поміщалися в тій хаті – знову за своє Віра.

– Та як-як. Ви з мамою на печі, ми на ліжку, твоя мама на лаві. А тато не витримував, то йшов в стодолу на сіно.

– А як була зима?

– То не йшов на сіно, а йшов на розкладачку, – засміялася тітка і всі з нею.

Відвикла Віра від села, забула, що не було тоді ні своїх кімнат, ні свого простору, ні свого місця. Тулилися, призвичаювалися і терпіли. Були таки близькі і рідні.

– Багато у вас змінилося, – каже Віра, – ні грушки старої і стежки інші

– А що ти дивуєшся? – каже тітка Настя, – Як не стало старої Олінички, то й господарка її запала і тепер травою поростає.

Віра згадала стару Оліничку, як вони з бабусею на тій межі сварилися, невеличкий клаптик межі, що на ньому ледве стояв двома ногами був таким приводом для сварок, що й не уявити. На цій стежині росла трава і її треба було жати корові тільки зі свого боку поля, і як тільки зжинав з іншого починалося:

– Аби тобі земля під ногами горіла!

– А най тобі добра ніде не буде!

Найвищим аргументом було, коли бабці задирали спідниці одна до другої. А тепер не треба ні того клаптя трави, ні тої межі. Треба бабусі.

Віра їхала додому сумна. Вона надіялася застати дім – Домом, стежку – Стежкою, грушу – Грушею. Якби не така різка зміна, не було б так самотньо. Тепер і спогади не будуть Спогадами, бо вже бачила реальність.

– Ти сумна, – чоловік бере за руку, – Не хочеш вертатися?

– Звичайно, хочу, я ж їду додому.

– А де ми були?- сміється Том.

– Ми були в моєму домі, а зараз їдемо в наш.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page