fbpx
Історії з життя
Вона стояла у глибокій задумі. Хтось дивився на неї з жалем, знаючи її історію, хтось з осудом. Але байдужих не було. Всі мовчали. Але ж дитина була не в курсі . Та й хто дітям таке розповідає? Тому й були його слова настільки неочікуваними

Ранок. Автобус рухався до зупинки. Сидячі місця були вже зайняті, та й стоячих місць було не так багато, щоб стояти вільно.

Всі мовчали і чекали, саме цю зупинку. Яка задавалося б задавала тон на весь день. В глибині душі пасажири, які їздили завжди цим маршрутом, мріяли, що водій проїде не зупиняючись. Але ні.

На передніх місцях сидів молодий батько з хлопчиком на руках, поряд – дружина.

Автобус знизив швидкість і зупинився. Було чутно, як по всьому салону пройшло важке зітхання. Всі без винятку направили погляд на передні двері, в які, трясучи вмістом брудного рюкзака, заходила недбало одягнена жінка.

Їй не було і п’ятдесяти. Її шикарне волосся перетворилися в засмальцьовані клубки, руки стали чорні і не доглянуті.

Темне немите обличчя вже не видавало колишньої краси, а одяг – світився дірами. Тільки очі, яскраво блиснули, і ледь помітна посмішка пролетіла по сірому обличчю. Блиснули і згасли. Як вогник свічки після подиху вітру.

Вона відвернулася від молодої сім’ї, і опустивши очі в підлогу стояла не рухаючись, тримаючись руками за залізний поручень, задумавшись про щось своє. Тільки їй відоме.

– М-а-а-м! – тихо вимовив хлопчик. – У тітки трапилось щось нехороше? Вона скоро покине цей світ?

Маленький хлопчик сказав дуже тихо, але його звернення було чутно всьому автобусу. Люди переводили погляди то на жінку, то на хлопчика. У деяких людей в очах з’явилася сум і жалість. Ще хвилину пасажири, яким вона не сподобалася дивилися на неї без задоволення, тепер змінили своє ставлення.

Молода мама, взяла синочка на руки і обійняла його.

– Не треба так говорити. – сказала вона, обійнявши хлопчика. – Це не добре!

– Ти ж пам’ятаєш ту кішечку, від якої спочатку не добре пахло – Не вгамовувався малюк. – Вона ж пішла від нас, навіть котенят самих залишила.

– Кошеня? – обернулася жінка. Її очі спалахнули і наповнилися сльозами. – У мене ж внучка! Доньки вже немає, а внучка є!

На слідуючій зупинці  жінка вийшла і швидкою ходою пішла назад, а пасажири тихо проводжали її поглядом, вже без невдоволення, а з жалем і надією. Її історію знали всі. Всім було шкода і її доньки, яка так рано покинула цей світ і жінки, яка здається не змогла це пережити.

Минуло багато часу. З дитячого будинку виходили, взявшись за руки дві найщасливіші людини. Котрі знайшли один одного зовсім нещодавно. Це красива, ще зовсім молода бабуся і маленька внучка, що міцно трималася усіма своїми маленькими пальчиками бабусину доглянуту руку. Одному Богу відомо чого саме вартувало цій жінці склеїти себе і своє життя до купи. Скільки обійшла установ і кабінетів перш ніж їй дозволили хоча б побачити дитину.

– Не переймайся, моє кошеня! – посміхнувшись, сказала красива жінка. – Я тебе ніколи нікому не віддам!

Ось так, одне слово може може навіки розтоптати, або підняти і дати сил!

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page