Донька у нас одиначка, тому ми всю душу в неї вкладали, берегли як зіницю ока. Знаєте, поки вибавиш дитину, то не раз своє здоров’я стратиш, а поки даш їй старт в житі, то й усе піде.
Отак і ми з чоловіком, я свої ночі стратила на догляд, на уроки, на власну роботу, а він по заробітках, аби наша донечка мала все найкраще.
І як нам було, коли вона отакого зятя привела до хати? Так, красень на все село, але толку з того, як він абсолютно безпорадний і нічим не займався, як от сидів в генделику та до дівчат залицявся.
Ми й просили, й молили. Але все марно. Затялася і все.
– Я люблю Мирона! Або він або йду в монастир!,- казала вона нам.
Ледве я доньку вмовила аби вона закінчила навчання, а тоді вже й заміж виходила.
– Доню, ти й нас зрозумій – тато стільки вклав грошей в твоє навчання, що він дуже засмутиться, коли ти отак кинеш, бо потім і діти підуть і вже буде не до навчання. Ми готові на весілля, але й ти закінчи навчання.
Вона погодилася і ми отримали малесеньку надію, що Мирон забудеться.
Але ж ні.
То ще той жевжик, все продумав.
Ми й не знали, а виявилося, що він знімав квартиру і вони з нашою донькою разом жили. Звичайно, що донька брала в нас гроші, але ми давали з думкою про те, що вона так бере з нас «компенсацію» за відкладене весілля.
Та ми готові були всі гроші віддати, лиш би вона свою долю не поєднувала з тим хлопцем.
А воно он як вийшло.
Далі вже нас поставила перед фактом, що при надії. Прийшлося брати академіку на третьому курсі і негайно гуляти весілля.
Ніякого свята для нас не було, ми чітко бачили, куди цей шлюб приведе. Але донька була просто засліплена.
Жити вони з нами не захотіли, хоч будинок у нас великий і цілком можна поміститися.
Мирон тягнув нашу Світланку до міста, мовляв, їй і так довчитися треба, а там і дитину в садок віддадуть і в місті приживуться.
А життя в місті – то ж усе гроші і не малі, коли нічого свого не маєш. Тому все лягло на наші плечі, адже ми дуже переживали аби Світланка добре харчувалася, аби квартира була в хорошому районі і простора, бо ж дитинка скоро прийде на світ.
Вже наша схованка з грошима спорожніла, а донька все до нас та до нас з проханнями: то дитині треба на розвиваючі курси, то дитині треба нові ролики чи самокат, то планшет, то ще щось в все те дідо з бабою мають дати, бо ж перша онучка.
Мирон взагалі не зрозуміло чим займався – то ходив на якісь курси аби одразу стати мільйонером. При цьому взяв в нас на розвиток бізнесу кругленьку суму, а в результаті мало того, що нічого не заробив, то ще й в борги заліз! Це ж треба було умудритися!
А отак збоку на нього глянеш – все з магазину, пахне та сяє.
Донька наша вже й сама бачить, що з Мирона ні бізнесмена, ні чоловіка доброго, але ж і не попуститься його!
– Донечко, ти ж сама бачиш, що ми Миронові забаганки не потягнемо! Хіба ти щаслива, доню?
– А ви щасливі? Ще так, як ви проживемо, – каже нам.
Знаєте, я молюся аби Мирон собі когось знайшов, але судячи з того, що вона так за нього вчепилася, то треба аби й не одна була така жінка.
Таку людину тяжче збутися, ніж в родину пустити.
Лайдак лайдаком і ми, люди розумні та поважні, маємо під його дудку танцювати? А як не будемо танцювати. То нам не можна й онучку бачити і донька сердиться. Як з цієї ситуації вийти достойними людьми, я просто не уявляю?
Фото Ярослава Романюка.
