Я б хотіла, аби мій син став на захист нашої країни, хотіла б, аби він був волонтером, чи просто допомагав нашій ненці у боротьбі з ворогом, але так не буде і виною тому є я і тільки я. Тим, що я жаліла свою дитину, тим, що берегла його. Я залишилась на старість з оцим вічно-невдоволеним життям чоловіком, у якого виріс мій маленький і не зовсім здоровий синочок.
Мене звуть Валентиною Вікторівною і мені сімдесят. Маю сорокап’ятирічного сина, який проживає разом зі мною . Родини в нього не має і ніколи не було, як і роботи, чи друзів.
Мій Семен з’явився на світ не надто здоровим. Усі перші роки його життя ми з ним провели у стаціонарі. Він балансував на межі і два рази ледь не покинув цей світ. Але минулось, переріс. Звісно, про здорове, повноцінне життя і мови не було, тож після виписки ми постійно їздили у санаторії чи лягали на обстеження.
Саме в одній із тисяч палат у яких ми з ним були, я й познайомилась з Іриною. Моєму Семену тоді було десять, а її сину на два роки менше. Недуга у наших дітей бела однаковою, тож ми здружились маючи багато спільних тем для розмов.
Мене ще тоді вразило, як вона ставилась до свого сина. Я з Семена пилинки здувала, не давала кроку без мого нагляду стати, адже дуже переймалась за ого здоров’я, вона ж при таких самих показниках повторювала своєму Максиму:
— Ти чоловік, ти сильний. Ну і що що трішки не виходить, а ти роби старайся.
Я Семену не дозволяла бігати швидко, він зі мною скрізь за ручку ходив, а вона не дивлячись на ваду малого свого по деревах його лазити вчила. Не раз я намагалась їй пояснити, що наші діти не можуть бути такими як звичайні, але вона не слухала:
— А мій – буде.
Доля розвела нас багато років тому. Знаю, що вона зважилась ще на одну дитину і син її пішов у спорт. Мені так шкода його було. адже його берегти потрібно було, а вона не хотіла цього розуміти.
Можливо, я б і не дізналась наскільки не права була, якби учора не зустріла Ірину. Вона вийшла з авто припаркованоу поруч з місцем де я продавала шкарпетки, які сама в’яжу. Ми були раді зустрічі, розговорились. І тут Ірина підвела до мене свого Максима. Статний красень чоловік, уже з сивими скронями. Видно було, що людина абезпечена, про це говорив кожен його рух і кожне слово.
Максим начальник у будівельній фірмі. Має дружину і двох синів. Коли ж Ірина запитала про мого Семена, я мусила казати неправду, адже не хотіла аби вона дізналась, як усе є насправді.
Мій Семен не виходить з дому. Не працює, у нього не має родини. Усе його заняття – це докоряти мені у його долі. Навіть не дивлячись на те, що я старенька і вже не в змозі сама робити те що раніше, він і чаю собі не заварить. Нині світла немає, але воду я ношу на шостий поверх сама, сама ходжу за продуктами, сама оплачую комуналку.
До чого це я? Можливо, мою історію прочитає мама такої ж дитини, як і в мене. Прошу, зрозумійте одне – діти виростають. З маленького хлопчика виростає здоровий мужик і те, яким він буде – залежить тільки від вас.
Навіть при слабкому здоров’ї не потрібно поміщати дитину у “пух”. Життя висмикне його звідти, а він не готовий, не навчений вами.
Мені запізно щось міняти, можливо мій випадок стане для когось наукою.
Валентина В.
29,11,2022
Головна картинка ілюстративна.