Михайло почав цю розмову через те, що прихворів був і думав піти з чистою совістю. Але, то була звичайна зміна погоди і скоро все пройшло, але ж розмова між нами лишилася.
– Маріє, – сказав мені чоловік, – Прожили ми з тобою гарне та довге життя, в усьому ти мене підтримувала та допомагала. Нема за тебе кращої жінки. Інша б пішла одразу, як зрозуміла, що я дітей мати не можу. Але не ти.
– Та що вже те згадувати, – кажу на те я, але він не спиняється.
Почав розказувати, що все у нас найкраще – дім добротний, сад родючий, господарка завжди була в ладу, смачно я готувала та завжди за ним гарно доглядала.
– Якби я тоді тебе відпустив, то ти б ще мала щастя… Мала б діти… Я тобі ще зізнатися хочу, Маріє, ти просто прости мене, молодим був та нерозумним. Я мав собі любку до якої їздив роки. Її звали Настя.
Я пригадала ту жінку. Смішним був Михайло, думав, що мені не донесуть добрі жіночки. Одна поперед одну бігали, що бачили його з тією жінкою, а я й виду не подавала, що він вдома не ночує. Я тоді думала, що так мені й треба і то найменше, що я можу для нього зробити – не помічати.
– Знаю я про неї, Михайле, і ще тоді знала і тобі пробачила давно. Не маєш, чого мене перепрошувати.
– Маріє!, – вигукнув чоловік. – Ти свята жінка! Який же я радий, що саме з тобою я вік доживаю. Як добре, що тоді я не повірив Насті, що вона при надії від мене. Знав я давно, що не можу мати дітей. а вона впала переді мною та каже, що моя дитина. Я й слухати не хотів і гроші їй дав і сказав, що має зробити аби я до неї ще ходив. Вона хоч і зробила, але я вже не мав до неї серця, бо як людина зрадить раз, то вже назавжди. А ти краща за мене людина, бо простила від щирого серця.
Я довго мовчала, а тоді наважилася. Мене давно сумління гризло і раз чоловік так налаштований, то й мені треба душу очистити.
– Я теж, Михайле, маю тобі зізнатися. Це через мене ми дітей мати не могли. Я тоді молода була, поїхала на збір урожаю в училищі і все сталося швидко, що я й не зрозуміла. Навіть прізвища того хлопця не знала, звідки він. Додому приїхала і вже відчувала, що буде щось неладне. Мама моя сестру мала в лікарні, вона все й організувала, щоб ніхто в селі не довідався, аж в область я їхала. Потім, коли ми з тобою зустрічатися стали, я зрозуміла, що то кохання. Я дуже старалася для тебе, на багато очі закривала і ще мала примарну надію, що все у нас буде добре. А тоді, коли ми на огляд ходили, то тобі видали неправдиву довідку. Тато тоді продав бика аби заплатити. Прости мені, Михайле.
Але тут чоловік весь зачервонівся!
– Ти! Ти! Ти!, – він аж бігав по хаті і відпихав мої руки з ліками, бо я думала, що у нього приступ буде, – Та я б тепер жив з дітьми і онуками! Я! Я своїми руками Настю відправив! А ти знала! Знала!
– Михайле, ти сам казав, що не хотів з нею жити. Якби любив, то був би з нею.
– Помовч! Я мав би діти!!! А так прожив з тобою і що тепер я маю на старості літ? Знати тебе не хочу!
Чоловік зі мною не розмовляє. Їсти не хоче мої страви і веде себе так, наче я не знати яке йому зло заподіяла. Не треба було зізнаватися.
Фото Ярослава Романюка.
