Я з батьком ніколи не була близька, я б сказала, що й з мамою у мене теж не дуже ніжні стосунки. Думаю, що тільки у власній родині я нарешті відчула, що таке любов і турбота, мир і спокій.
Я одиначка, але не спішила з батьками спілкуватися після того, як закінчила школу, та й батьки теж не прагнули мене оточити опікою. Думаю, вони зітхнули з полегкістю, що тепер можуть жити заради себе.
Вони так і робили, жили заради один одного, подорожували, відпочивали з друзями, працювали. Вони мені зрідка телефонували, але раз в тиждень старалися дізнатися, як у мене справи.
Я закінчила університет, влаштувалася на роботу, одружилася. Але й до моїх дітей батьки не мали ніякої ніжності, ласки і турботи, є і добре, десь далеко – ще краще.
Коли мені виповнилося сорок три роки, то мами раптово не стало. Тато був збентежений і не знав, як далі жити. Я запропонувала переїхати до нас, бо ми тоді жили в іншій області у власному великому будинку.
– Ти ж любиш рибалку, а там є ставки, будеш з онуками бавитися, друзів нових знайдеш.
– Ні в якому разі, – відказав батько, – я маю власну квартиру і буду в ній господарем.
Я не мала що сказати і в душі зраділа, що батько відмовився. Я жила своїм життям, він своїм і на тому все добре. Але ці події все перевернули з ніг на голову, але я не сподівалася, що в це встряне мій без емоційний батько. Якщо чесно, то я навіть заздрила новій мачусі, бо таких емоцій від батька я давно не бачила.
На рік по мамі батько прийшов з жінкою молодою, молодшою за нього років на десять, я думаю, що вона лиш трохи старша за мене.
– Це Галя, ми розписалися, – сказав він гордо демонструючи нам свою жінку.
– Тату, але ж за мамою лиш рік.
– І що? Життя на цьому не завершується.
– Ти певен, що варто було одружуватися? Ти ж не в тому стані, – пробувала я достукатися до батька.
– В якому я стані тобі діла нема. Ти вже доросла от і не лізь до мене.
Галя теж задерла носа і ніякого діалогу і родичання не вийшло.
Я була вражена батьковою поведінкою, хай там як, але це точно виглядало дивно, адже мама ж лиш недавно пішла. Ще речі її всі в квартирі. Я старалася телефонувати до батька, але він так різко відповідав, що я зрозуміла, що мені не раді.
– Він щасливий з молодою жінкою, – сказав мені чоловік, – живи своїм життям, як і він живе своїм.
Я погодилася і тепер тільки телефонувала на великі свята.
Йшов його день народження і я вирішила йому зателефонувати, але номер був недоступний. Я телефонувала на наступний день, далі ще.
Почала хвилюватися і тільки на вихідні ми з чоловіком змогли поїхати до тата.
Двері відчинив якийсь молодик.
– А ви мого вітчима шукаєте? То він в селі.
– В якому?, – спитала я.
– Якщо він вам не каже в якому, то не хоче аби ви туди їхали, – гримнув переді мною дверима хлопець.
Я була просто ошелешена… Настільки батько до мене ставиться погано, що не сказав, де він є? Та як це так? я, його донька і він до мене отак, а до жінки, яку знаю рік чи більше, то з усією душею і ще й майно своє віддає її дитині?
Я поїхала додому і більше до батька не телефонувала. Дорослий шістдесяти семирічний чоловік, який все знає, що йому краще з усім справиться сам. Мій номер він знає, то хай телефонує.
На другу річницю по мамі я лиш переконалася в тому, що батько остаточно перекреслив минуле життя – не було ні свічки, ні букетика. Я вже принципово до нього не телефонувала, а він до мене й поготів.
А на третю річницю я побачила біля пам’ятника якогось безхатька і тільки коли підійшла ближче, то зрозуміла, що то батько.
Тепер живе у мене і рибалить, бавиться з онуками… Трохи змінив своє відношення до мене і це вже радує.
До тепер не питаю, що там з ним сталося, хоч і цікаво, як він опинився в такому стані… Цікаво ж як?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
