Якби мені хто сказав колись, що моїм сином мені докорятимуть – я б розсміялася просто в обличчя. Мій Віталик – золота дитина і я ніколи за нього не червоніла, ні в школі, ні в училищі. Хоч я не мала часу слідкувати за його навчанням і більше переймалася аби в хаті було, що з’їсти, але син виріс добрим хлопцем і гарним спеціалістом.
Батько його нас кинув заради іншої жінки і відтоді не з’являвся в нашому житті. А я поки сина виростила, то не встигла оглянутися, як вже зморшки зарясніли… Та й кого я буду шукати? Мені й так добре, а скоро онуків дочекаюся, то моє серце буде повне любові.
Син хоч вчився на механіка, але вже скоро сам робив машини в старому гаражі діда, а далі так розкрутив справу, що вже мав кілька майстерень і працівників, водії возили машини лише до нього, бо якісно робив і не дер в три дорога.
За якийсь час каже:
– Мамо, давайте хату будувати, яку ви хочете – виберіть на картинці і таку збудуємо.
А я що – тільки рада, що дитина зі мною радиться. Скільки ми планували кухню та тішилися і новій плитці і теплій підлозі – все так як ми хотіли.
Зо п’ять років пішло аби й вибудувати, й до ладу привести та паркани поставити. Вже моєму Віталику тридцять, а він все не жениться та ми обоє собі господарюємо. Я йому кажу: «Ти дівчатами не фиркай, бо не гоже чужу долю ламати».
А він лише сміється…
Знаєте, мене тоді це здалося, ніби то його батько так легенько до життя ставиться, а потім ми з ним в холодній хатs спимо, бо я не встигла дров наколоти і в печі нема чим запалити…
Я йому тоді це сказала:
– Ти батька пам’ятаєш? Ні? Бо йому теж були смішки, що він одну лишає, а іншу набуває. А нам було смішно?
Він тоді задумався.
– Я навіть про таке й не думав, але будь певна, що я свою дитину не залишу.
І ось привів він невістку, я вже така була рада, що не передати, бо тяжко аби хлопець заходився – далі може й взагалі жінки не мати. Справили бучне весілля і я вже чекаю на онуків.
Аж ось дивлюся, що невістка ходить якась похмура та все поривається зварити Віталику їсти. Я їй кажу. Що я вже все приготувала. То хай займеться чимось іншим – поприбирає чи ще чимось. А далі мені син каже, що я її образила і вона хотіла йому приємне зробити, а я не даю. Далі я не так її речі поставила, не туди техніку поклала, не так на неї подивилася…
Я добре знаю, що у двох ґаздинь хата неметена, але це моя хата. Але невістка стала мені претензії ставити:
– Що це ви сина від своєї спідниці відірвати не можете? Він вже дорослий чоловік, а ви й досі йому підгузки готові міняти?
– Ти про що, дитино, – кажу я лагідно, хоч зовсім не те хочу сказати.
– А те, що ми з ним сім’я, а ви маєте жити окремо!
– Хата велика, я тебе днями не бачу, – кажу я.
– Яка б не була – ви тут порядкуєте і нікому не даєте нічого робити. Ми, що маємо поїхати жити в інше місце?, – заявила невістка.
І ось мені 63 роки, син як орел і я вклала в нього всю душу. Я маю бути мудрішою і поступитися молодій 20-річні дівчині. В голові не вкладається. Просто не знаю як бути.
Фото Ярослава Романюка
