Так тепер каже мій чоловік. Колишній чоловік. Причому він не уточнює, хто тоді наш син, схожий на нього, як дві крапельки. Коли я питаю його про це, він починає крuчати, лaятися, що я все ускладнюю і чіпляюся до нього. Але я намагаюся не чіплятися, а хочу зрозуміти, в чому я винна. Якщо з моєї вини розвалилася наша сім’я, і Антошка залишився без батька, то, напевно, я маю право знати, в чому моя помилка? Але чоловік, як заведений, повторює, що я – його «помилка», а життя одне, тому він хоче бути щасливим. Джерело
Читайте також:“Вона не хоче і не планує це робити”. Мeган Мaркл знову порушує Королівські традиції
І «щастя» я його бачила – зовсім молода ще, студентка. Звичайно, чоловік у мене в хорошій формі, доглянутий (я старалась). У нього свій бізнес, який я допомагала піднімати, у всьому собі відмовляючи і заощаджуючи. Важкий був час, але й щасливий. Ми ж усі разом були, навіть синочок нам допомагав.
І любов була, а не помилка молодості, хоч і одружилися ми студентами. Це він тепер нічого хорошого пам’ятати не бажає. Він навіть забув, як ми разом гроші збирали, щоб йому піднятися з бізнесом, як я батьківські подарунки продавала, як взимку і восени в одних тоненьких драних черевиках ходила.
Тепер йому все це згадувати неприємно. Він стверджує, що сам такий талановитий, успішний, сам піднявся і сім’ю з убогості витягнув. А я, як живе нагадування про минулі його невдачі і неспроможності, дратую своїм виглядом і тим, що спілкуюся з ним на рівних, а не захоплююся кожним словом.
Тобто, він тепер крутий, а я – пам’ять про те, що не завжди так було. Пам’ять про те, як він плакав у мене на плечі, коли роботу втратив і знайти не міг. Як я його заспокоювала, переконувала, мало не силою примусила свою справу відкрити, тому що він вже і випивати починав. А тепер він говорить, що нічого цього не було.
Я ось думаю, скільки таких дуреп, як я, які своїх чоловіків, не шкодуючи сил і здоров’я, в люди вивели, а в якості подяки їх помилками назвали і кинули, як відпрацьований матеріал? Напевно не я одна така. І що виходить – даремно ми намагалися? Адже думали про благо всієї родини, для дітей, для нас обох старалися, а не для якоїсь молоденької стервочки, яка прийшла на все готове.
А що робити? Що можна такому протиставити? У нас ніколи не було юридичної грамотності. Шлюбний контракт вважається досі чимось непристойним. Розлучення по будь-якій причині, з вини чоловіка, нітрохи не впливає на матеріальне становище залишеної дружини і дітей.
Добре, якщо у нього самого хоч трохи совісті є, і він буде допомагати дитині і дружині. А то ж часто-густо, як до аліментів, то виявляється, що у нього нічого немає – він бомж. І ще норовить квартиру розміняти, щоб дітей з дружиною в комуналку виселити.
А заміський будинок – він фірмі належить, машини теж, квартири – батькам і так далі. А вже що стосується бізнесу, то тут дружини абсолютно безправні – в разі чого цей бізнес попливе невідомо куди. Ще добре, якщо хоч якісь відступні отримаєш.
Вийшло, що моє життя складається з початку, коли я допомагала чоловікові, боролася з труднощами в надії на майбутній успіх. І кінець – коли я повинна боротися з труднощами і проблемами самостійно, піднімаючи дитину, але вже без будь-якої надії на що-небудь. Погано, що син звик до достатку, і тепер не розуміє, чому йому доводиться відмовляти собі в самих звичайних, звичних речах. У нього перехідний вік, настрій змінюється сто разів на день.
Про любов я не написала.Та яка вже тут любов? Була вона, не стану відмовлятися. Інакше не стала б я все це терпіти, допомагати йому, підтримувати. А тепер я відчуваю, що мене викинули на смітник. Це жахливо, після стількох років життя виявитися «помилкою молодості» і все.
Найжахливіше те, що пасія чоловіка – типова мисливиця за «гаманцем». Зараз просто порода нова вивелася ось таких мисливиць. І не соромляться вони вголос заявляти свої цілі, не гребуючи засобами. Гаразд би, любов була – всяке ж в житті трапляється. Я б хоч якось зрозуміти могла, пробачити чи що. А так виходить, що я для молоденької хижачки півжиття поневірялася, а другу половину проплачу?
Найжахливіше, що я не розумію, що мені робити.
Руки опускаються, сил немає ні на що. І боротися за чоловіка мені зовсім не хочеться – раз я його «помилка», то нехай так. Але мені прикро від цієї життєвої несправедливості. Чому у нас завжди жінка виявляється в більш залежному, скрутному становищі, завжди в гірших умовах, ніж чоловік? Тягнеш по життю не менше, а набагато більше, а при роздачі – йому все, а тобі велику дyлю!
Не знаю, що робити, і взагалі, чи можна щось зробити. Але ж якось жити треба.
