fbpx
Історії з життя
– Я не стану забороняти тобі бачитися з Антончиком, але бути разом не бачу сенсу,- спокійно сказала я простягаючи чоловіку телефон з тим повідомленням на екрані. – Тебе чекають.

Пашка був найгарнішим, найвеселішим, найрозумнішим у нашому класі, за ним упадали всі дівчата, а я любила його з 12 років на відстані, тихенько. Адже я була «непомітною», «відмінницею» в окулярах, яка тільки й годилася, щоб в неї списати «домашку» чи контрольну…

Паша і всі ми виросли, закінчили школу. Як же я мріяла про танок з ним на випускному! Але мрія лишилася мрією.

Він пішов служити, а коли повернувся – поїхав з нашого села навчатися до університету у велике місто, в обласний центр.

Я ж на той час закінчувала технікум у нашому райцентрі і збиралася працювати на нашій фабриці. І зустрічалася з Орестом, за якого і вийшла заміж у 21 рік.

Чи була я щаслива з чоловіком? Спочатку наче так. Але якось дуже скоро все почало згасати.

Орест дуже слухався у всьому свою маму, вона лізла у всі наші приватні справи, весь час вимагала онуків, а в нас не виходило…

А потім чоловіку запропонували роботу в обласному центрі, друг-однокурсник запросив. Я дуже зраділа, бо це була можливість подалі від свекрухи.

Ми переїхали, я теж пішла на роботу, причому, влаштувалася досить вдало, консультантом у відому торговельну мережу з перспективою росту.

Пожили спочатку у гуртожитку, але через два роки змогли купити власну квартиру, грошей додали мої батьки, і житло оформили на мене.

Але я помилилася. Орест кожні вихідні, на всі свята рвався-їхав у райцентр до мами, а я лишалася. Спочатку сама, потім з’явилися подруги, а ще трохи згодом – кохання.

Ці відносини зовсім не довго окриляли мене, я їх сама припинила через півроку, але вони дали мені зрозуміти: наш шлюб з Орестом себе вичерпав.

Після розлучення я зітхнула вільно. Зовсім скоро почула, що мама підібрала Оресту «дуже гарну жіночку», на свій смак.

— Ну нарешті вони всі щасливі, – посміхнулася про себе я.

В мене теж життя не стояло на місті.

Я давно не була вже «відмінницею», відкорегувала зір, добре заробляла. Навіть злітала на відпочинок з подругою до Туреччини і Греції.

Не вистачало лише особистого щастя, хоча періодично я і зустрічалася з різними чоловіками.

Через три роки після розлучення я таки знову вийшла заміж.

Моїм чоловіком став Іван, представник однієї з фірм, з якою ми працювали. Іванко переїхав до мене, у двокімнатну квартиру, бо сам мав однокімнатну.

Це були теплі, рівні відносини, я відчувала себе жінкою за кам’яною стіною, захищеною, але…

Але не вистачало якоїсь крихти для щастя. Мені хотілося розкритися, розпуститися. Та Іван виявився не з тих, хто мені підходив.

І все ж Господь подарував нам дитинку, з’явився наш Антончик.

Спочатку, як це часто буває, поява сина оживила наші почуття, вдихнуло в них свіже повітря. Та ви знаєте, що маленька дитинка – то велике навантаження, а мені вже було майже 30. Я дійсно втомлювалася, можливо, стала приділяти чоловікові мало уваги…

Одного разу він необачно лишив телефон на кухонному столі і я прочитала повідомлення:

— Чекаю тебе з нетерпінням ввечері! Дуже скучила!

Звісно, неприємно мені було… Але навіть сама дивувалася, що не так вже й дуже. Мабуть тому, що я не кохала.

– Я не стану забороняти тобі бачитися з Антончиком, але бути разом не бачу сенсу, спокійно сказала я того ж дня. – Тебе чекають.

Іван клявся, що це нічого не значить, просив вибачити, обіцяв, що це не повториться, говорив, що ми обоє повинні заради Антона докласти всіх зусиль і зберегти шлюб. І, можливо, і мав він рацію.

Але я хотіла розлучення і свободи.

І отримала її.

Два роки я вчилася бути в гармонії лише з собою і Антоном, з друзями.

Їздила до батьків у село і вже не сподівалася на те жіноче щастя, про яке пишуть у книжках.

Напередодні мого 33-річчя я почала ходити на йогу і дуже з того тішилася, бо давно хотіла. Одного разу в холі фітнес-центру я побачила чоловіка, власника цього центру.

Він мало був схожий на мого однокласника-мрію, розширився в плечах, змужнів. Наші очі зустрілися. Обоє зраділи. Паша запросив мене на каву, а потім підвіз додому.

«Люблю тебе, люблю, завжди любила, люблю, завжди…» – гучно співало всередині, а в душі виростали-тріпотіли крила.

Мабуть, так гучно співало і тріпотіло, що Паша почув…

Поїхав від мене пізно ввечері.

Я не знаю, як зветься те, що поєднує нас досі. Паша не говорить мені «люблю», але те, що я від нього отримую, те, що він мені дарує – говорить про все голосніше слів.

Я точно знаю: те, що проживаю зараз я, дано далеко не кожній жінці. Такі відчуття, коли ти летиш просто від подиху, від присутності коханої людини переживають мало хто.

Так триває вже 5 років, і це досить не мало.

Важко бути коханкою. Але те, що я маю на іншій чаші терезів – сильніше.

Так, в Паші дружина і аж троє ще малих діток, і це мене іноді бентежить, як і те, що інколи він мені з нею зраджує.

Але в той же час – від щастя чоловіки не шукають добра «на стороні».

Можете мене осудити. Та мій гріх – це лише мій, і мені за нього відповідати.

А поки я бачу, знаю, відчуваю: двоє людей в цьому Всесвіті безмежно щасливі, і ці люди – ми з Пашою.

А далі – на все воля Божа.

Автор – Олена К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page