Пашка був найгарнішим, найвеселішим, найрозумнішим у нашому класі, за ним упадали всі дівчата, а я любила його з 12 років на відстані, тихенько. Адже я була «непомітною», «відмінницею» в окулярах, яка тільки й годилася, щоб в неї списати «домашку» чи контрольну…
Паша і всі ми виросли, закінчили школу. Як же я мріяла про танок з ним на випускному! Але мрія лишилася мрією.
Він пішов служити, а коли повернувся – поїхав з нашого села навчатися до університету у велике місто, в обласний центр.
Я ж на той час закінчувала технікум у нашому райцентрі і збиралася працювати на нашій фабриці. І зустрічалася з Орестом, за якого і вийшла заміж у 21 рік.
Чи була я щаслива з чоловіком? Спочатку наче так. Але якось дуже скоро все почало згасати.
Орест дуже слухався у всьому свою маму, вона лізла у всі наші приватні справи, весь час вимагала онуків, а в нас не виходило…
А потім чоловіку запропонували роботу в обласному центрі, друг-однокурсник запросив. Я дуже зраділа, бо це була можливість подалі від свекрухи.
Ми переїхали, я теж пішла на роботу, причому, влаштувалася досить вдало, консультантом у відому торговельну мережу з перспективою росту.
Пожили спочатку у гуртожитку, але через два роки змогли купити власну квартиру, грошей додали мої батьки, і житло оформили на мене.
Але я помилилася. Орест кожні вихідні, на всі свята рвався-їхав у райцентр до мами, а я лишалася. Спочатку сама, потім з’явилися подруги, а ще трохи згодом – кохання.
Ці відносини зовсім не довго окриляли мене, я їх сама припинила через півроку, але вони дали мені зрозуміти: наш шлюб з Орестом себе вичерпав.
Після розлучення я зітхнула вільно. Зовсім скоро почула, що мама підібрала Оресту «дуже гарну жіночку», на свій смак.
— Ну нарешті вони всі щасливі, – посміхнулася про себе я.
В мене теж життя не стояло на місті.
Я давно не була вже «відмінницею», відкорегувала зір, добре заробляла. Навіть злітала на відпочинок з подругою до Туреччини і Греції.
Не вистачало лише особистого щастя, хоча періодично я і зустрічалася з різними чоловіками.
Через три роки після розлучення я таки знову вийшла заміж.
Моїм чоловіком став Іван, представник однієї з фірм, з якою ми працювали. Іванко переїхав до мене, у двокімнатну квартиру, бо сам мав однокімнатну.
Це були теплі, рівні відносини, я відчувала себе жінкою за кам’яною стіною, захищеною, але…
Але не вистачало якоїсь крихти для щастя. Мені хотілося розкритися, розпуститися. Та Іван виявився не з тих, хто мені підходив.
І все ж Господь подарував нам дитинку, з’явився наш Антончик.
Спочатку, як це часто буває, поява сина оживила наші почуття, вдихнуло в них свіже повітря. Та ви знаєте, що маленька дитинка – то велике навантаження, а мені вже було майже 30. Я дійсно втомлювалася, можливо, стала приділяти чоловікові мало уваги…
Одного разу він необачно лишив телефон на кухонному столі і я прочитала повідомлення:
— Чекаю тебе з нетерпінням ввечері! Дуже скучила!
Звісно, неприємно мені було… Але навіть сама дивувалася, що не так вже й дуже. Мабуть тому, що я не кохала.
– Я не стану забороняти тобі бачитися з Антончиком, але бути разом не бачу сенсу, спокійно сказала я того ж дня. – Тебе чекають.
Іван клявся, що це нічого не значить, просив вибачити, обіцяв, що це не повториться, говорив, що ми обоє повинні заради Антона докласти всіх зусиль і зберегти шлюб. І, можливо, і мав він рацію.
Але я хотіла розлучення і свободи.
І отримала її.
Два роки я вчилася бути в гармонії лише з собою і Антоном, з друзями.
Їздила до батьків у село і вже не сподівалася на те жіноче щастя, про яке пишуть у книжках.
Напередодні мого 33-річчя я почала ходити на йогу і дуже з того тішилася, бо давно хотіла. Одного разу в холі фітнес-центру я побачила чоловіка, власника цього центру.
Він мало був схожий на мого однокласника-мрію, розширився в плечах, змужнів. Наші очі зустрілися. Обоє зраділи. Паша запросив мене на каву, а потім підвіз додому.
«Люблю тебе, люблю, завжди любила, люблю, завжди…» – гучно співало всередині, а в душі виростали-тріпотіли крила.
Мабуть, так гучно співало і тріпотіло, що Паша почув…
Поїхав від мене пізно ввечері.
Я не знаю, як зветься те, що поєднує нас досі. Паша не говорить мені «люблю», але те, що я від нього отримую, те, що він мені дарує – говорить про все голосніше слів.
Я точно знаю: те, що проживаю зараз я, дано далеко не кожній жінці. Такі відчуття, коли ти летиш просто від подиху, від присутності коханої людини переживають мало хто.
Так триває вже 5 років, і це досить не мало.
Важко бути коханкою. Але те, що я маю на іншій чаші терезів – сильніше.
Так, в Паші дружина і аж троє ще малих діток, і це мене іноді бентежить, як і те, що інколи він мені з нею зраджує.
Але в той же час – від щастя чоловіки не шукають добра «на стороні».
Можете мене осудити. Та мій гріх – це лише мій, і мені за нього відповідати.
А поки я бачу, знаю, відчуваю: двоє людей в цьому Всесвіті безмежно щасливі, і ці люди – ми з Пашою.
А далі – на все воля Божа.
Автор – Олена К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
