Але не було.
Спочатку я ще вірила, що все у мене буде, просто треба знайти підходящого чоловіка, а тоді вже з ним у вогонь і воду. Були у мене кавалери різні і деякі навіть женитися хотіли. Отак я й зійшлася з Сашком. Жили ми рік, далі другий, а діток все нема.
Через три роки я пішла до лікаря і мені поставили невтішні прогнози.
З Сашком я розійшлася, сказала. що кожен має мати родину з дітьми і хоч зараз він цього не усвідомлює, але потім захоче дітей.
Саша й не дуже упирався. Може за ці три роки й пройшла любов?
Я працювала в селі вихователькою в садочку, тому дітками була оточена, але все-таки хотілося обіймати і за рученьку водити свою дитинку.
В тридцять п’ять я зустріла Михайла, він був розлученим і мав дітей. Здавалося б – живи і радій, чоловік вже має дітей і раз покинув, то значить і від мене не буде вимагати.
Почали разом жити і все було добре, але якось мені на очі попалася публікація, що за великі гроші можна таки стати мамою.
Я з тією новиною до Михайла, мовляв, допоможи мені заробити ці гроші:
– Мишко, поїдемо в Європу і за кілька років я зможу мати дитину.
– А, коли з першого разу не вийде?
– Тоді другий попробуємо!
– Навіщо тобі діти? Ти ж і так в садочку робиш, там шум і гам, ти до нас це хочеш перенести?
– Так, я хочу шуму і гаму від своєї дитини!
Михайло мені відмовив.
Я поїхала на роботу сама і по моїх заробітках розуміла, що матиму дитя хіба в сорок років і то не факт.
– Скільки маленьких дітей чекають на маму і тата. А ти цілий вік пропрацюєш і не матимеш стовідсоткової гарантії на власну, – сказала мені мама, – Якщо так хочеш дитинку, то усинови.
Я не хотіла чужу, я хотіла свою…
Але все ж одного разу пішла в сиротинець… Господи, як можна не хотіти забрати додому цих діток? Як?
– Ви самотня, у вас мало шансів, – сказала мені завідуюча.
І хто ж мене таку заміж візьме? Тоді я й зателефонувала до свого друга дитинства, який зараз жив в іншому місті.
– Руслане, ти одружений?
– Ні, а що?, – запитав обережно той.
– Тут така справа, мені треба вже за тебе заміж, – почала пояснювати я.
І я йому все розказала, що розчарувалася в чоловіках. А він колись сказав, що то він зламав виноград і тато не смів його сварити. Хоч насправді, то я зламала і згодувала козі…
То був справжній чоловічий вчинок.
– Я маю гроші на його виховання. Ти не подумай. Я заробила і хотіла витратити на іншу процедуру, але тепер знаю, що вони потрібніші більше тій дитині. допоможеш?
На диво, але Руслан погодився і через кілька місяців у моєму ліжку мирно спав маленький Дмитрик.
З Русланом ми спілкувалися, говорили цілими вечорами, гуляли по рідних місцях, а потім він запросив мене до себе:
– Поїхали, що ти тут в селі будеш робити? А в місті житимеш у мене і Дмитрик ходитиме в хорошу школу і матиме більше шансів для успішного життя…
Я погодилася. А що мені було втрачати тут?
А там якось саме собою вийшло, що з номінального шлюбу ми створили міцний і справжній. Я так і не маю наших дітей, але Руслан каже, що ми можемо взяти ще одну дитинку.
– Не кожній жінці так пощастить, як тобі – без розтяжок і з дітьми.
Я ще думаю, бо не знаю чи полюблю іншу дитинку так, як люблю Дмитрика і не хочу аби він відчував себе обділеним. Я поки найщасливіша жінка в світі!
Фото Ярослава Романюка.
