Я сина сама виховувала і старалася на всьому економити. Проте, у мене завжди була зачіска і акуратний одяг, у сина все, що необхідно і навіть умудрялася путівку дістати. Олег змалку навчений, що світло за собою виключають, воду економлять і купують не те, що гарне, а те, що треба і служитиме роки.
Звичайно, що я зраділа, що син одружився, квартиру я йому подарувати не могла, але невістка мала батьківську двокімнатну і почали вони разом жити. наче все добре – перший онук з’явився, далі другий, а далі з’явилася якась безодня, куди засмоктує всі гроші мого сина.
Руслана ніде не працює і вважає, що мій син лінивий, бо не шукає високооплачуваної роботи і не хоче брати якусь додаткову роботу, хоча б на вихідні.
Розумієте, моя дитина, так, але ж будь-який чоловік, хоче з родиною побути на вихідні, хоче відпочити хоче полежати, хоче постояти. Я не розумію, як може не вистачати зарплати. Коли вже є своя квартира, але, коли побачила платіжки за комуналку, то очі витріщила. Там світло на тисячі, як і газ. Ну як так можна? Та вдяглася тепліше і скрутила колонку і не треба щодня ванни приймати, бо ти втомилася і хочеш розслабитися. Та й їжу не обов’язково замовляти з доставкою. А можна піти на базар чи на акціях накупувати продуктів і самій приготувати – і корисно, і дешево.
Звичайно, що мені приходиться допомагати синові, бо я вже не витримую цих дзвінків, де вона позичає у мене гроші, які ніколи не віддає.
– Святику треба на пломбу, Костику треба нове взуття, а у Олега зарплата через тиждень.
Звичайно, що я даю гроші, але десь через місяць знову треба на взуття:
– А що з попереднім взуттям, – питаю її.
– Та розклеїлося і треба викинути.
– Чого ж ти якісне не купила?
– Чого-чого? Бо грошей не вистачило!
А її бажання мати модний одяг, як у когось на картинці і постійне пиляння, що Олег не мужик, бо не дає своїй жінці те, що вона хоче. І все це вона мені переказує, розумієте?
Я в такому напруженні знаходжуся, що й не передати.
– Руслано, як у вас так мало грошей, то я можу сидіти з онуками, а ти йди на роботу. І так вам обом буде легше.
Вона наче погодилася і справді пішла на роботу. Я чесно водила старшого в школу, а молодшого пробувала водити в садок. Бо ж уже дитині чотири роки, а вона вдома сидить. Я була готова до того, що в дитини будуть соплі чи ще щось, бо ж вона звикає до колективу, але Руслана це сприйняла за можливість знову всістися вдома, бо дитина захворіла.
– Я буду за ним дивитися, – кажу я їй, – то з ним нічого такого.
– Ага, якби не ви, то цього б не сталося! Тепер моя дитинка себе погано почуває!
І все. По роботі. Я не знаю на що вона розраховує, бо вже чула від неї натяки, що я могла б продати свою двокімнатну квартиру та дати частину грошей їм, а частину витратити на житло, купити якусь однокімнатну квартиру.
– Зоє Василівно, а хіба Олег не має частки у вашій квартирі? Він може її продати? Думаю, як нам так не вистачає грошей, то треба щось продавати. Тим більше, якщо є що.
Я не знаю чи син на таке піде, але думаю, що вже вона йому набагато конкретніше каже, що він має зробити зі своєю часткою. І нічого, що син не працював на цю квартиру стільки років, а просто в ній прописаний.
Отака історія і хіба просто жити та чекати, що буде далі, бо як запобігти тому, що на мене насувається, я не знаю.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
