Я нікого не мала наміру ні зачепити, ні образити. Просто, ті слова злетіли мені із язика як логічне продовження слів свекрухи – Галини Петрівни. Але ж от, не вгодила невістка. З хати вигнала. Але де я її виганяла? Ну от самі послухайте.
Заміж я вийшла три роки тому і вже не юною дівчиною. адже розміняла третій десяток. Живу я у власній квартирі. Так, не велика, не в новобудові, район не найкращий, але ж своя.
Кирило прийшов до мене жити. Сам теж зі столиці, батьки живуть у двокімнатній квартирі, свого житла не мав. Але я на тому уваги не акцентувала. Ну так, то й так.
Прожили ми собі спокійно перший рік. Я думала, що так воно і буде, але тут на тобі Дарино – свекруха вийшла на пенсію. Тут і відкрила вона мені усі грані своєї особистості.
Я віддалено працюю. Графік маю вільний. але мушу виконати певний об’єм роботи за чітко визначений період. Мені вночі комфортніше працювати, тим паче, я сова.
Вночі сиджу, працюю, а вже вдень сплю. Обов’язково проводжаю і зустрічаю чоловіка з роботи. Та увесь вечір ми разом собі. Тільки він спати лягає, а я сідаю до роботи.
І ось. занадилась до мене на гостину свекруха ходити. Спершу – на чай забігла якогось дня. Свекор ще працює. тож їй вдома було сумно.
Час був обідній, тож я хоч і хотіла спати відчайдушно, але приділила їй увагу, пригостила розсольником. Хіба я знала чому початок покладе та гостина?
Я й не зоглянулась, як почала Галина Петрівна ходити у мій дім, як на роботу. Чпаю вип’є. поговорить, ніби все добре, а потім починає діставати судки і каструльки:
— От спробуй моїх котлеток. Правда смачні. Ти не ображайся. але минулого разу ти мене пригощала котлетами. Вони були. звісно ж дуже смачні, але я тобі повинна дещо підказати.
Потім починалась лекція ціла по куховарству. І так виходило, що я маю дві ліві руки і котлети ті були неправильні в усьому. Такої ж критики зазнавали і супи. борщі. Все, чим я мала необачність пригостити свекруху колись.
Говорилось це із посмішкою і таким щирим занепокоєнням і бажанням допомогти, що я спершу ніби як розгубилась, адже не знала як відповісти.
Ніби ж людина не підіймає голосу. не говорить прямо – не так. Сипле цукор, лиє мед, стелить м’яко, але від того такий гіркий присмак і відчуття неприємне на душі.
От і того разу з’явилась свекруха “на чай”. зайшла і одразу з порогу про те, що зголодніла і що не проти б попоїсти. адже дорога стала довшою на добрі дві години – перекрили рух і автобус стояв на місці довго.
Сіла вона їсти. Тоді у мене в холодильнику лиш залишки макаронів враннішніх були і сирний соус мій улюблений із м’ясом запеченим.
— Доню все так смачно, я так наїлась. – почала свекруха, – А які ти макарони купуєш? Просто, я б радила брати твердих сортів. бо ці м’які. їси мов ту кашу якусь. А м’ясо? Воно в морозилці довго лежало? Ні? дивно, бо такий присмак специфічний тільки те що довго у морозилці лежало має. А як ти його готувала, скажи?
От тут я вже й не витримала, каюсь. Може не виспана була, а може вже виморилась від цієї гри:
— Як вам мої страви не смакують, мамо, то чого ж ви сюди на обід ледь не щоденно приїжджаєте. будете мене? Їжте, мамо, вдома і всім буде щастя.
Ох, як вона підскочить та в сльози. Бачте, я бузсердечна, виставила, наговорила різного їц. а вона ж мені нічого “такого” не сказала, тільки допомогти хотіла.
Пішла і заявила, що більше порогу мого дому не переступить, як я така: не маю поваги, такту і елементарної вихованості.
Чоловік мій взагалі не зрозумів у чому справа. Ніби й мене розуміє. але й сліз матері і обурення батька ігнорувати не може:
— Можливо, мама таки не права. Але буде правильно, аби ти вибачилась. Тебе ж менше не стане. – каже мені.
Але мені цікаво. а хто тут вибачатись повинен насправді? От скажіть. я не права?
Головна картинка ілюстративна.
