Я була старостою класу і активісткою, доки до нас не приїхала ця Наталя, бо її батьки розійшлися і мати переїхала в батьківську хату з дітьми. Звичайно, що всі одразу почали на Наталю звертати увагу, хотіли з нею поруч сидіти і на чергових зборах класу вибрали старостою її.
Я була вражена до глибини душі, адже й краще за неї вчилася і взагалі активістка. А вона лиш з міста приїхала і в усьому гірша за мене.
Але однокласники були мов нею засліплені і не бачили того, що у неї зовнішність непримітна, голос писклявий і вона вся така якась тиха, яка з неї староста?
Провчилася Наталя з нами до дев’ятого класу, а далі знову переїхала в місто і я зітхнула з полегкістю, бо тепер у мене не було жодної конкурентки. Згадувати я про неї перестала на багато років, бо далі я й заміж вийшла і діти пішли, тепер вже онука маю і на тобі – треба було мені зустріти її! Через стільки років!
Та я б її й не впізнала, якби вона мене не окликнула:
– Віро! Скільки літ!
– Скільки зим, – зобразила я радість, приглядаючись, хто то така, щоб не ляпнути чогось недоречного.
Наталя почала згадувати спільних знайомих і я зрозуміла, хто переді мною і просто не повірила очам: переді мною стояла вродлива жінка, а не та повна дівчина, яку я мала за конкурентку стільки років.
Я ж глянула на своє відображення в вітрині магазину і геть засумувала – одяг який-небудь, шапка з ковтунцями і два пакети з продуктами.
І тут вона мене обійшла! Як так може бути?
– Віро, – наче не помічала мого невдоволення Наталя, – Я така рада тебе бачити, дуже часто тебе згадую, яка ти у нас в класі була принципова правдорубка, як ніколи у тебе не було такого, що ти йшла на компроміси, бо мало бути по-твоєму або по-твоєму. І я собі це так запам’ятала, що вирішила в житті бути такою самою до себе – задумала щось, то роби і не хнич, що не можеш чи не виходить. Отак я й змінилася. Мені й схуднути вдалося, бо я сказала собі – без зусиль нічого не відбувається, а не будеш нічого робити, то будеш тією, як тебе Віра називала.
Я пригадала скільки я їй прізвищ придумувала, як записки їй в сумку засовувала з тими назвиськами, як Сашко, який був у мене закоханий, викрикував їх, коли Наталка проходила поруч.
Виходить, я своїми руками виліпила з Наталки ось цю паню, а що я виліпила з себе?
Моя безкомпромісність дуже швидко випарувалася, коли я зрозуміла, що чоловік більше любить гульки, ніж мене. Я вибрала, що краще я буду закривати на це очі і мати номінального чоловіка і батька дітям, ніж піду від нього в невідомість, тим більше, що ми вже майже добудовували хату. То тепер все кинути, бо Василь по кілька тижнів з хати не виходить? Ні, я пішла на компроміс.
І ще були сотні і десятки компромісів, які я робила, бо життя таке, бо так сталося, бо я нічого не можу змінити, бо що скажуть люди.
Моя донька розійшлася з чоловіком і тепер живе у нас, Василь нічого давно не хоче бачити і розуміти, а син час від часу складає батьку компанію.
Ми розпрощалися з Наталею і я певна, що вона про мене й не згадає, а от я тепер буду пам’ятати, як вона дивилася на мене. Я ж колись була така, а тепер он яка. І це мені найприкріше.
Я нічого не зміню в своєму житті – це вже точно. Та й чи треба, адже в житті треба йти на компроміси?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
