Чоловік приходив додому пізно, вечеряв, буркав щось нерозбірливо, відкривав ноутбук і до ночі різався в танчики. Якщо і дивився на Надю, то з таким виразом обличчя, ніби у нього суцільний карієс від маківки до п’ят. І все частіше сухо повідомляв, що сьогодні переночує у мами.
Одного разу Надя не витримала, подзвонила до свекрухи:
– Медеє Георгіївно, а Діма зараз у вас?
На що Медуза Горгонівна найсолодшим голосом відповіла:
– Хороша дружина, Надійко, завжди знає, де її чоловік.
Надя навіть купила книжку «Як утримати чоловіка», для чогось почала пояснювати касирці, що, мовляв, для подруги. Дівиця глянула на неї з явною жалістю.
Потім до Наді дійшло, що з книжкою справа нечиста. Це ж скільки чоловіків треба утримати, щоб набратися досвіду для написання цілої книги. І звідки беруться нові чоловіки, придатні для утримання, якщо старі утримані.
Півтори сотні сторінок корисних порад, і про те, що чоловіка повинно тягнути в домашній затишок, і про білизну, і про цікавитися справами чоловіка. Надя навіть освоїла дріжджове тісто, яке раніше не давалося їй, але чоловіка в затишок не потягнуло. Напевно, треба було місити тісто в білизні. Або заявитися в ній до свекрухи, де, за легендою, живе чоловік.
Спроба жити інтересами чоловіка також зазнала краху: Надя з першого разу пройшла в танчиках рівень, через який чоловік тиждень не міг пробитися. Що теплоти і сердечності стосункам не додало.
Надя пішла по магазинах за зимовими чоботами, а повернулася з товстим щеням за ті ж гроші. Подивилася на нього і зрозуміла, що все життя мріяла мати собаку. Не якусь там кишенькову тявкалку, а нормального людського пса.
Тітка, яка назвала себе заводчицею, сказала:
– Ви, дівчино, в собаках розбираєтеся? Ні, кажете? Ну так це золотистий ретривер.
А на Надіїне питання, мовляв, що це він не дуже золотистий, поблажливо пояснила:
– Виросте – позолотіє, дуже модний собака, породистий, тато-мама чемпіони, ой, красень буде! І папери у мене всі є. Віддаю буквально за безцінь.
І назвала ціну.
У Наді з собою стільки не було, але добра заводчиця погодилася на скільки було.
Повинен же хоч хтось радіти твоєму приходу. Чоботи не стануть віддано заглядати в очі, виляти хвостом і приносити в зубах тапочки.
Чоловік, що як раз в той вечір пришвартувався до сімейного причалу, запитав:
– Що це таке?!
– Золотистий ретривер, породистий, – сказала Надя, – і недорого, ось і документи на нього є.
У документах щеня значилося алапаським чистокровним бульдогом. Телефон заводчиці виявився телефоном будівельно-монтажного управління, де на питання про ретриверів і бульдогів реагували непристойно.
– У тебе очі є ?! Де, ну скажи мені, в якому місці тут ретривер з бульдогом? Скільки віддала? Скільки ?! Ні, ну щоб так мізків не мати!
Цуценяті крики чоловіка не сподобалися, і воно грізно загарчало. Але замість грізного рику у нього вийшла велика калюжа.
– Господи, з ким я живу! – озвався до стелі чоловік і повернувся до комп’ютера. І вигляд у нього був такий, наче він не комп’ютерних монстрів ганяв, а Надю. З насолодою.
Вранці виявилося, що щеня швидко освоїлося. За ніч воно прицільно ухайдохало чоловікові кросівки і погризло його ж туфлі.
Тут все і рвонуло.
Все в Надії нестерпно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки. І навіть те, що вона заробляє вдвічі більше, ніж чоловік. Щоб його і цим присоромити. І дітей у неї немає.
– Дімочка, ти ж сам не хотів дитину, – несміливо вставила Надя.
– Та тому що які діти можуть бути у такої як ти?! Такі ж, як і сама! Та ти подивися на себе – хто зазіхатиме на таку!
Щеня послухало-послухало, а потім підковиляло на товстих лапах до чоловіка і спробувало хряцнути його за щиколотку.
А у Наді від образи за своїх неіснуючих дітей перехопило подих, і вона тільки дивилася, як чоловік кидає свої речі в чемодан.
Тридцять років. Життя немає. Скінчилося. Крапка. Приїхали.
Жити далі сенсу не було, але цуценяті цього не поясниш. Ось воно, з нещасним виглядом жує Надіїну шкарпетку, зображуючи бідного негодованого і не гладженого песика. Плювати йому на Надіїні розпачливі думки. Він хоче їсти, пити і щоб йому говорили, який він чудовий, і чесали пузо.
Щеня Гор ріс як на дріжджах, але на захисника, не дивлячись на Баскервільскій вигляд, не тягнув. Хапально-кусальний рефлекс у нього не вироблявся в принципі. У процесі вироблення заміщався пестливо-облизувальним.
Вечорами Надя гуляла з ним допізна. І догулялась. У грудні у дворах почали рити якісь ями, йшов сніг навпіл з дощем, все розмокнуло, в одну з таких ям і звалився Гор. І заскиглив жалібно. І Надя з переляку стрибнула слідом, добре хоч ноги цілі залишилися. Яма виявилася виритою на совість, глибокою, зі слизькими крутими глинистими краями, а на годиннику – майже опівніч, і телефон забутий вдома.
Спершу Наді було незручно кликати на допомогу, але після кількох безуспішних спроб вибратися вона заголосила “допоможіть” на повний голос. Зрештою на крики до ями підійшли два готичних молодих юнаки, в тьмяному світлі ліхтарів виглядали вони вкрай страшненько. Вони ж і викликали МНС-ників і не пішли, а дочекалися їх, регочучи там нагорі про щось своє, готичне. Першим витягли Гора, який на радощах в рекордні терміни облизав всіх присутніх, включаючи готів. А потім Надю, яка так замерзла, що їй навіть соромно не було.
Сердитий головний рятувальник соковито охарактеризував собаку, безглузду Надю, нероб в ЖЕКу і безруких землекопів. Уряду теж дісталося. Гор таких слів раніше не чув, тому продовжував радісно скакати навколо чоловіка, приміряючись лизнути його ніс в польоті. І домігся свого, попутно розквасив мужику ніс своєю головою.
У підсумку, до першої години ночі картина була такою: замурзаний, але щасливий Гор, покрита товстим шаром бруду тремтяча Надя, вимазані Гором рятувальники з готами і командир з перекошеним носом.
– Ви б, дамочко, хоч монстра свого виховували, – сказав потерпілий.
– Я виховую, тільки він, знаєте, важковиховуваний.
– Во, прямо як я, – повідомив один гот іншому і, не втримавшись в образі, життєрадісно заіржав.
– Я ось в тому під’їзді живу, давайте ви зайдете вмитися, – стукаючи зубами, запропонувала Надя.
– Іди-йди, – сказали рятувальники командиру, – а то прямо Ганнібал Лектор якийсь.
– Може, мені самій яку яму викопати? Поки ці комунальники розчухаються, вік в дівках прокукурікаю, – згодом говорила Надина подруга.
P.S. Діти у Наді НЕ вундеркінди. Звичайні смішні розумні діти. І Сашко, і Лідочка. У першому класі потрібно було розповісти про свою сім’ю.
– Наш тато рятує світ! А наша мама працює комп’ютером! – заявив жвавий Сашко.
А тихоня Лідочка додала:
– А наша собака вміє дивитися телевізор!
Автор: Наталія Волністая.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
