Я знала, що Артема ростила мама і мала на нього великі надії, бо за цей час заробила великі статки. Спочатку вона працювала в Італії, а потім відкрила свою справу і продає товари з Європи та одяг. У неї кілька магазинів, великий будинок і дві машини.
Зрозуміло, що я зі звичайної родини, батьки дали мені освіту з останнього, що мали і надіялися, що я вже сама якось влаштую своє життя.
Не встигла я після навчання й рік попрацювати, як познайомилася з Артемом і ми закохалися.
Я була щаслива, бо виходила заміж за коханого хлопця. Який так само сильно кохає мене.
Але тут казка й скінчилася. Бо я пішла жити у велику хату його матері. Знаєте, я тоді думала, що мені двадцять п’ять років і я вже доросла та можу за себе постояти… Але ж не знала я, що мене доля пов’яже з Аллою Дмитрівною.
Я все робила не так: речі ставила не на свої місця, пралкою не вміла користуватися, варити не вміла те, що любить Артем і Алла Дмитрівна.
Але це ще не найгірше.
Бачте, Алла Дмитрівна, вирішила мене перевіряти на високе звання дружини Артема.
Одного разу вона сказала аби я прибрала в хаті, а у себе в кімнаті залишила на тумбочці купку грошей. Я стільки не бачила за все моє життя і вирішила, що їх треба покласти в шкатулку, яка була на іншому кінці кімнати.
Ввечері Алла Дмитрівна зчинила ґвалт, що пропали гроші. А я була в її кімнаті.
– Артеме! Якби вона попросила, то я б їй дала, ти ж знаєш, але отак без дозволу брати?
Артем весь накручений матір’ю побіг до мене все виясняти, а я ж нічого не знала.
– Ти нащо гроші брала?, – почав кричати він.
– Та вони валялися і я їх поставила в шкатулку, – я була неприємно вражена поведінкою чоловіка.
Як то кажуть, гроші знайшлися, але осадок у мене залишився.
– Це я тебе так перевіряла, – каже милостиво Алла Дмитрівна, – Чи ти мого сина любиш чи мої гроші.
Я від обурення не знала, що й казати.
Далі вона почала по телефону обговорювати свою подругу в моїй присутності, зайшла на кухню і почала ляси точити, а я в той час пироги ліпила.
– Уявляєш? Вчепилася за нього і не відпускає, я була про неї іншої думки… Так, Леська Мисів… Ага…
Вона говорила, а я вся палала, бо ж Леся – моя хресна мама і дуже хороша людина. Мені було дуже неприємно чути, що її отак в деталях з кимось обговорюють.
А на наступну неділю Алла Дмитрівна покликала Лесю до нас на каву! Любесенько з нею щебетала, розхвалювала її, наче й не говорила й слова про неї поганого…
– Це я спеціально так при тобі казала, чи ти не побіжиш до Лесі все їй розказувати, бо родина має бути на першому місці, а ми – твоя родина, – сказала вона мені після того, як хресна пішла.
Я знову не знала, що сказати, але була певна в одному – я не хочу більше жити в такому лицемірному середовищі.
Якраз тоді я й дізналася, що при надії. Мені важко давалося ставати мамою, постійні шпильки від свекрухи, що я погано виглядаю і Артем знайде кращу…
– Артеме, я хочу жити окремо, – не раз говорила я йому, – Давай хоч в гуртожитку, але не тут.
– Жанно, ну що ти вигадуєш? У мами просто таке почуття гумору, не звертай уваги…
Я була на останніх місяцях, коли виявилося, що у мене брак заліза. Це стандартно для такого терміну, але лікар так почала розписувати наслідки для дитини, що я була просто розчавлена. Я хотіла аби мій малюк був здоровим і мала зробити для цього все можливе.
Не знаю, в яких я виразах описала свій стан Артему, але він зрозумів з того одне – дитина буде хворою.
Через кілька годин приїхала свекруха і одразу до мене:
– Ти ще й дитя нездале на світ приведеш? Оце мені невістку Бог дав! Нічого за душею, лиш одні проблеми…
Вона говорила і говорила, а я не могла її спинити і сказати, що все буде гаразд. Але вона просто перейшла всі межі і я тоді їй сказала:
– Так, дитині буде потрібна дороговартісна операція, п’ятдесят тисяч доларів. Я вже дізнавалася… І це не кінець, бо ніхто не дає гарантії…
Що тут почалося!
– Я не буду нічого давати! Навіть не думай нести її до нас додому! Одразу пиши відмову!
Я встала і пішла збирати речі… Ще вірила, що Артем піде за мною, але ні…
Моєму синові вже двадцять п’ять років і він привів дружину до нас в дім. Я дуже щаслива, що мого сина люблять і буду робити все можливе аби їм було зі мною добре.
Артем й далі живе з мамою, мого сина вони не визнають…
Фото Ярослава Романюка.
