fbpx

Я практично тікала з того місця аби не бачити того минулого кохання, яке хиталося біля зупинки з сивим поглядом! Господи, як же я могла колись це любити

Зустріла юнацьке кохання і вже хотіла повз пройти, як подружка моя мене за руку спинила:

– Валю, дивися, то хіба не Максим? Ну, той, що ти за ним колись сохла.

– Та ні, тобі здалося, – збрехала я і пришвидшила корок.

– Та точно він, – не вгавала подруга.

Я практично тікала з того місця аби не бачити того минулого кохання, яке хиталося біля зупинки з сивим поглядом! Господи, як же я могла колись це любити?

В шкільні роки Максим був, як тоді казали «крутим» з усіма атрибутами – папіроса в зубах і задурманений погляд. Тоді я той погляд трактувала як неймовірно звабливий, такий розслаблений, мрійливий, закоханий.

А він же ж був просто посоловілий…

Ох, дівчата, дівчата… Як нема, то придумають…

Я ж сама з учительської родини, де й бабуся вчителювала і мама, тато при мерії – дівчинка правильно вихована і ще й вчилася гарно і не тому, що батьки такі, а тому, що любила читати. От там в романтичних книжках і запалилося у мене кохання до героїчних чоловіків, які йдуть на подвиг заради жінки…

Героїчність у мене ніяк не в’язався з Юрком, який мовчки носив за мною портфель, а от Максим, який зайшов в сусідський сад і нарвав мені вишень, при цьому подерши штани – то було героїчно. І той посоловілий погляд я плутала саме з романтичним поглядом в далину наших спільних буднів.

За Максимом і не такі дівчата увивалися, не знаю, що його спонукало звернути на мене увагу, але я була просто на сьомому небі від щастя.

Ми обіймалися в занедбаній будівлі не раз і не двічі, поки мама не помітила й у мене такого погляду.

Родина забила на сполох…

Були опитані всі мої подруги, перевірений щоденник і виявлено, що об’єкт мого захоплення аж ніяк не принц, хоч як я це заперечувала і запевняла, що він – найкращий герой мого роману.

Мама мене відправила до батьків тата в інше місто продовжувати закінчувати одинадцятий клас. Там я чекала, коли мій героїчний принц приїде бодай на автобусі і забере мене, ми втечемо і будемо жити в маленькій хатинці десь біля води, і нам буде непотрібний ніхто і ніщо.

Максима не було ні через місяць, ні через рік, а бабуся з дідусем переконали, що поки я чекаю, то можна й професію якусь здобути, яка б мене годувала.

Далі я дізналася, що Максим гуляє з іншою дівчиною…

Отак те сильне почуття, той рожевий самообман і розвіявся.

На останньому курсі я вийшла заміж за одногрупника і не помітила, як вже нашій доньці двадцять років.

В рідне місто я повернулася зовсім недавно, бо батьки почали частіше потребувати моєї допомоги. Було дуже незвично бачити змінені вулиці, нові будівлі. І в той же час радість, коли на місці старий магазин чи кафе, де ще дітьми бігали за молочними коктейлями…

Зв’язалася і з старими подругами, погомоніли, позгадували всіх знайомих. Проте, ніхто з них не зачіпав розмови про Максима. Наче, було незручно нагадувати про таке.

Не буду лукавити – думками я була тут, на кожній вуличці з ним, навіть пройшлася туди, де колись милувалися. Але там вже стоїть багатоповерхівка обліплена автівками.

І ось, гуляємо з Настею, як довгождана зустріч – Максим. Одяг запуцований, шкіра червона і погляд, той самий, посоловілий…

Я так розізлилася… І на нього, а більше на себе. Чому він не міг стати відомим бізнесменом чи хорошим сім’янином, як мріяла про нього я, а став тим, про кого говорила моя мама і всі родичі:

– Він шалапут і таким буде до кінця. Він не зробить тебе щасливою жінкою, дружиною, мамою…

Навіть оте світле моє ілюзорне кохання отак спаплюжив. Добре, що хоч не підійшов грошей просити та не впізнав мене. От тобі й старе кохання, юнацький максималізм і жіночі романи в одному флаконі.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page