Того дня я почула, як виховательки між собою говорять про якусь дівчинку, яка так і не отримає нових батьків, бо ж беруть красивих і здорових, а вона не така.
– Хоч би усміхалася ще, – бідкалася одна, – а то нахмуриться і все, з-під доба зиркає, хто таке візьме. Сто разів кажу дітям, що батьки хочуть веселих дітей, які не будуть капризувати, а будуть за все дякувати і усміхатися.
Я б і уваги не звернула на такі розмови, бо ж щодень тут одна біда криє іншу. Просто того дня чоловік мені сказав, що не хоче зі мною жити.
– Ти на себе коли в дзеркало дивилася? Ширша, ніж довша. В люди нема з ким вийти.
Розумієте, він колись казав, що я найкраща в світі, а тепер он як, що й нема з ким жити і ніхто мене більше заміж не візьме.
– Тому сиди і мовчи, що я до Лариски ходжу, якщо хочеш родину зберегти! Дітей сама не потягнеш, прибиральниця!
Я дуже хотіла поплакати, подумати, почути свої думки. Але ж де це зробиш, коли вдома діти і не хочу я аби вони все це бачили, в полі люди і теж би на мене звертали увагу, на роботі – теж не даси волю емоціям.
Знайти Настю не було важко, адже вона залишилася одна в кімнаті, інших дітей батьки забрали чи бабусі на вихідні.
Справді, дитина була така, як її описували. Ще вчора я б теж сказала, що тільки красиві мають шанс на щось хороше, але тепер я добре бачу, що краса не головне.
В фартуху завалялася цукерка і я простягла дитині:
– Візьми, то, видно, Леся мені поклала в кишеню.
– Дякую, – дитина взяла цукерку.
Ми помовчали і далі я взялася за роботу, а вона вирішила, що буде підказувати, де це я не помила. Отак ми прибрали разом всі кімнати, я мила, а вона командувала.
– Як виростеш, то станеш великою начальницею, – кажу я їй, – що-що, а командувати ти вмієш.
Дитина усміхнулася і змінилася.
Так ми почали дружити, а потім я почала просити аби мені її віддали.
– Ти ж кажеш, що чоловік від тебе пішов, то як ти на свою зарплату будеш їх ростити?, – казала завідуюча.
– По-перше, я його вигнала, але ми не розлучені, а, по-друге, в Михайла хороша зарплата.
Я з Михайлом поговорила і ми домовилися, що він дає згоду на усиновлення, а я закриваю очі на Ларису. Будемо жити, як сусіди.
Бачили б ви очі Насті, коли я її забирала додому! Вона ніколи мене не підвела за всі ті роки, що ми живемо.
Мої діти її прийняли, бо Настя була доброю, гарно вчилася і допомагала мені в усьому. Ми й город тримали і господарку, тому роботи вистачало всім і я не робила різниці, що Настя має все робити, а мої діти ні, всі мали свої обов’язки.
Всі мої діти вивчилися і мають родини, а Настя таки стала управителькою в відомій компанії. Сміємося, що задатки у неї були ще з раннього дитинства.
Щодо чоловіка. то він таки пішов жити до Лариси десь через рік і я була рада, бо він мені тільки заважав. Не знаю, кому яке Бог дає щастя, але мені, видно, дав лише материнське і за це Йому велика дяка.
Діти мені й будинок відремонтували, зробили паркани і приїздять до мене з онуками. Настя взяла двох діток з нашого будинку і я вважаю, що вона правильно вчинила, бо хто знає, як це отримати допомогу в складний момент, той обов’язково допоможе іншому. І це прекрасно, а не ширина талії.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
