Як зазвичай ми зустрілися на каві в куми і слово поза слово та впереміш з печивом до кави виливали одна одні свої негаразди.
А їх у кожної жінки щодень по сотні, то поки всі розкажеш, то й зтемниться.
І от я почала говорити Люсі, що болить мені за доньку, бо живе зараз в мене з онучкою і нікого собі не шукає. А найгірше, що почало у неї здоров’я псуватися.
– Настуся має такі мігрені, що й не описати. Що ми вже лікарів обходили – не перерахувати. І ніхто не знає, через що це.
– А я знаю, чого до мене не прийшла, – каже кума.
– Не знала, що ти лікар, хоч стільки часу тебе знаю, – кажу їй.
– А що тут знати? Твоїй Насті треба на роботу ходити та собі чоловіка шукати, а то ти їй все готове під ніс принесеш і вона собі придумує заняття – хворощі.
– Та ти смієшся!, – вигукнула я, бо вона не знає, що моя дитина переживає, – Ти собі уявляєш, що то таке пережити?
– Я собі уявляю, що таке сидіти в хаті і боки наїдати та нічим абсолютно не хвилюватися, ні за що доньку годувати, ні за що одягати. Оце я розумію. А твоя Настя давно має сісти на дієту, бо ось це дійсно шкодить.
Я образилася на куму і пішла геть. Які всі розумні. Що моя дитина пережила в шлюбі – то нікого не цікавить. А як набрала кілька лишніх кілограм, то одразу в око впадає.
Вона так стрес переживає, то яке кому до неї діло.
Але кума на прощання мені сказала, що якщо я й далі буду доньку отак опікати, то вона буде собі нові хворощі вишукувати.
Я на те обурилася ще більше, бо що-що, а мати я просто чудова! Мало того, що десять років батрачила в Італії і лиш тепер приїхала, щоб перепочити. То за ці роки в мене і Настуся і зять не мали ні в чому біди – все купувалося на мої гроші, а я й не заперечувала.
То хіба я винна тому, що зять знайшов собі іншу?
Настуся пішла жити до нас, бо все в тій квартирі нагадувало їй про чоловіка. Звичайно, що я приїхала і підтримала і потім так само підтримувала здалеку і висилала гроші на прожиття, бо ж дитина моя вся геть дезорієнтована.
І онучку мені приємно побалувати, а поки є здоров’я, то я готова їх і надалі підтримувати.
Я всю себе присвятила дитині і тоді, коли вона прийшла в цей світ, і зараз я готова для неї на все.
То як хтось сміє мені казати, що я їй тільки гірше роблю?
І так я вся в думках, бо ж не виходить з голови.
І стала я помічати, що моя Настя й справді з хати не виходить, а весь її світ в телевізорі та телефоні. Вона навіть не хоче по доньку піти в школу і провести її на гурток. Каже, що та вже велика та місто маленьке і нема чого туди-сюди ходити.
В Україні дуже маленькі зарплати і справді, тут працювати, то лиш марнувати свій час. Але Настя просто нічим не займається і не цікавиться. Може приготувати щось поїсти і вийти в магазин. І все.
Ніякого інтересу піти з подругами кудись посидіти, піти погуляти і подивитися, яка навколо краса.
І мені стало якось не по собі – а що буде, коли у мене скінчаться гроші?
Але щось доньці сказати – вона ж доросла жінка і вже знає життя, бо ж на носі сорок, а не вісімнадцять. Я вже не можу нею отак командувати!
Фото Ярослава Романюка.