Я сама вирішила із невісткою побалакати, якщо вона сина мого слухати не хоче. Прийшла, сіли чай пити. Я одразу до справи. Кажу, от так і так, ти повинна чоловіку довіряти більше і послухати, раз так каже. А вона мені що відповіла? Ну де таке чули, га?
Маринка у мене в невістках зовсім недавно. Рік, як побрались із сином моїм, а може й менше. Обоє мали невдалий шлюб за плечима, але якщо мсій Степан без діток, то у Марини їх двоє.
Але я навіть рада. Степан мій що, поки молодий був, холостякував, то й трава не рости. ой, скільки я з ним малась, то ж не передати словами. Така вже рада, що він знайшов собі пару. Легше одразу стало. Маринка його до рук узяла і перевиховала.
ну от рік живуть і про діток спільних не думають. А що то за родина, питається, тоді? ну і я онуків уже хочу. Як-не-як а син у мене один. У першому шлюбідіток втони із дружиною не нажили, то я чекала, що маринка мені онуків подарує.
Не раз про це і сину говорили. Мовляв, чого чекаєте? Час іде, ви ж не молодшаєте. А Маринчині діти хоч і добрі і хороші, а рідними нам ніколи не будуть. Ну хіба ж ні?
А Степан мій каже, що Маринка заявила, ніби ні про яких нащадків більше і думати не хоче. От є у неї двоє, от стільки і вистачить. Аби цих на ноги поставити.
Ну і так оце цілий рік ніяких тобі зрушень. А сину уже за сорок. Чого чекати?
От і пішла я до Маринки на розмову. Думала, що посидимо, я з нею побалакаю і якось по-жіночому вплину на неї. Поясню, що не можна так, що то не сім’я, якщо спільної ляльки не має.
А Маринка дивилась на мене, дивилась. а потім і видає:
— Ось, що я вам Євгеніє Ігорівно, скажу. Я ж сама прожила вісім років. Чоловік мсій колишній і окрайця хліба дітям морїм не приніс. ні тата у мене, ні мами. Кругом сирота, геть у світі я одна. І от що я за ці роки усвідомила: жінка повинна мати стільки діток, скільки самотужки зможе виростити. Я можу з упевненістю сказати, що двох потягну. далі, вибачте, але ні.
Вийшла я від невістки. а на голові волосся ворушиться. То ж як виходить, у мене онуків не буде із таким настроєм, так?
Знаєте, я вже й не впевнена, чи сину моєму така пара потрібна. Вона ж ні в що його ставить. Живуть під дахом одним, а в неї надія лиш на себе одну. Хіба ж то родина, скажіть мені?
От тепер не знаю я що робити. Рід наш обірветься, якщо я дозволю сину і далі з Маринкою жити. Але як згадаю, що то за життя було, коли він холостякував, так і язик не повернеться щось йому сказати. А що, якщо не знайде він більше такої, як оця Маринка?
Тут же нам із нею дуже пощастила. Змогла вона підхід до сина мрого знайти.
Оттепер я геть розгублена. Чи варто заради власного спокою відмовлятись від онуків? Чи все ж поговорити із сином серйозно. Най роззирнеться, нині так багато жінок одиноких. Може яка і погодиться створити із ним справжню родину?
Як думаєте, варто?
Олена П.
Головна картинка ілюстративна.
