Я сіла з начальником в таксі і мало не вилетіла з нього – за кермом сидів мій чоловік! Ну, думаю, зараз як щось скаже, то я перед начальником провалюся крізь землю! Молю його очима аби нічого не сказав і думаєте, послухав?
– Петре Васильовичу, а я чоловік Тетяни…
Ну все…
Мені сорок два роки і я була заміжня, двоє дітей, все наче з вигляду чудово. Євген був старшим за мене на чотири роки, але тримався доволі впевнено та й було чого. Справа в тому, що у свої двадцять вісім років він мав доволі успішний бізнес, займався друком на одязі на замовлення, сувеніри, подарункове пакування на замовлення.
Він дуже гарно до мене залицявся і хто не розтане, коли хлопець приїжджає на своїй машині та дарує тобі за щораз оберемки троянд?
У нас було пишне весілля, ми їхали в кареті і в упряжі були білосніжні коні, гриви прибрані квітами, найдорожчий ресторан в місті, іменитий артист вітав нас та співав свої хіти, і медовий місяць в Парижі.
В ту пору я була найщасливіша жінка у світі і була певна, що моя казка тільки починається. У нас з’явився на світ первісток, я вся віддалася материнству. Женя пропонував мені наймати няньок, але я не хотіла, сама водила дитину на різні гуртки і розвиваючі курси. Далі друга дитина, мрія про власний будинок і початок будівництва нашого гніздечка.
Вісім років щастя раптом скінчилися. Виявилося, що чоловік має непомірні витрати і позики, все заставлене і бізнес його тримається на плаву лишень дивом.
– Я все владнаю, кохана, – казав він мені.
І знаєте, як владнав? Ми переїхали на орендовану квартиру на околиці міста і він взявся таксувати на своїй гарній машині, бо не міг з нею розлучитися.
Діти пішли в звичайну школу, годі було думати про якісь гуртки та репетиторів, прийшлося готувати їсти та виставляти свої речі на продаж.
Але я не з тих жінок, що будуть сидіти склавши руки.
– Женя, в тебе складний період і я тебе готова підтримати. Ти з усім справишся і я стану поруч з тобою.
Я закотила рукави та стала працювати на рецепції в ресторані, де була моя знайома добра подруга. А далі мене помітило керівництво і через два роки я вже була головним піарником цього закладу. На мені були всі акції, запрошення гостей, супровід в соціальних мережах, реклама на радіо і телебаченні. Я завжди мала мати гарний зовнішній вигляд і ненормований робочий день, я могла працювати до п’ятої ранку, лиш би репутація ресторану була на висоті. Наш шеф, Петро Васильович мене цінував і довіряв моїй думці щодо всього: розширення, зміна інтер’єру, набір персоналу і так далі.
Звичайно, що чоловік став більше часу приділяти дітям та домашнім справам, я знала, що уроки зроблені і діти нагодовані. Женя й далі таксував і брав пізні зміни, міг мене забрати з роботи. Він радів моїм успіхам і давав мені поради, які я інколи й використовувала.
Чому інколи? Як не прикро, але чоловік втратив бізнесову чуйку, його ідеї вже не йшли в ногу з часом і я розуміла, що він вже не вернеться у свою справу. Він не міг догнати потяг, який мчав на всіх парах в соціальних мережах та мав за керманича штучний інтелект. Женя орієнтувався на кожного клієнта, коли зараз важливо залучити багатьох і мати з того вигоду.
– Хай ви будете ексклюзивним рестораном, а не мережею. Так ви збережете якість, – казав мені він.
Я не коментувала це, його порада не була слушна. Все частіше я думала, що чоловік мені годиться лишень як нянька моїм дітям. З ним не було про що поговорити, це колись я на нього мало не молилася, він був успішним і цікавим, а тепер він просто возив інших людей по справах.
Напевно й він це відчув, тому того вечора й заговорив до мого шефа.
А діло було от як, ми зібралися на святкування дня народження Петра Васильовича, я була відповідальна за всі конкурси та все інше, тому дуже хвилювалася. Самі розумієте, що треба вгодити не лишень імениннику, але й його дружині, яка певна, що шістдесят років у ювіляра – то її заслуга.
І от я вже майже з полегшенням закінчувала цей довгий вечір, як Петро Васильович і каже:
– Тетяночко, я такий вдячний вам за вечір, що не хочу з вами розлучатися.
– Ой, скажете таке, – зашарілася я від задоволення.
– Так, тому я хочу аби й ви закінчили цей день на приємній ноті, тому по дорозі маю вам дещо повідомити.
Я викликала всім гостям таксі і ми з шефом та його дружиною сіли в одне, бо Петро Васильович мав мені повідомити дещо для мене важливе.
І ми сіли в таксі мого чоловіка. Я його очима молю не подати виду, що він мій чоловік і той наче мене розуміє, а тоді вже й почав ту розмову від якої у мого керівника аж очі на лоба полізли.
Та й дружина його дивиться на мене, поки Женя балакає і погляд її каже одне – не чекала я від тебе такого, думала у тебе чоловік бізнесмен. Адже я всім казала, що мій чоловік в друкарському бізнесі.
Отож, Женя розказує все те шефу, що говорив і мені: і про ексклюзив, і персональний підхід до кожного клієнта, і про акції, і про картки на знижки…
– Ви знаєте. Я теж був у бізнесі, я вам не пораджу того, через що сам не пройшов, – пафосно завершив він свій монолог.
Шеф покивав головою, сказав кілька ввічливих фраз, а тоді каже до мене:
– Я так розумію, вас довезуть куди треба, а ми з вами завтра поговоримо.
Ми їх висадили біля дому і попрощалися.
Тільки я хотіла чоловікові сказати, чому він почав цю розмову, а той каже:
– Я думав, ти мою думку цінуєш, а ти жодну мою ідею не передала…
Мені прийшлося пояснити, що ідеї його вже давно застарілі, на що чоловік мовчав, а на наступний день мені повідомив, що він від мене йде. Ні, я трішки йому зайвого наговорила, але ж як це йти? Куди?
У мене не висока зарплата, хоч моя робота й престижніша, але він не хотів слухати. Діти захотіли бути з ним, тому мені приходиться тепер виплачувати все на них і орендувати самій квартиру.
Але я не пропала, шеф мене підвищив і відправив в іншу область керувати рестораном. Там ціни не такі, як у столиці, тому мені велося дуже добре. Навіть, накопичення були. Там я й познайомилася з Вадимом, він був інвестиційним менеджером і обіцяв вигідно вкласти мої заощадження.
Одного разу я відкрила його ноутбук і виявилося, що він чудово інвестує в іншу жінку. Ми навіть рік не прожили разом, чому він так себе повів? Коли ми жили з Женею, то він рік мене на руках носив.
Вирішила, що краще мені поки розвіятися і не робити нічого категоричного, може, він одумається, тому поїхала провідати дітей.
Женя переїхав в райцентр, відкрив службу таксі і зайнявся міжнародними перевезеннями. Має свій великий дім, знайшов собі жінку, яка так само таксує і вони оте все роблять разом. Я до Інни претензій не маю, вдячна їй, що дозволяє побути з дітьми, я можу у них жити поки гостюю. Своїх дітей у них ще немає, тому вона до моїх ставиться дуже тепло. Коли я у них, то мені справді добре і я за них рада. Але чому у них все вийшло, вона ж теж жінка, яка робить кар’єру, а у мене з Женею – ні? Я ж теж його підтримувала, поки у нього не було роботи. забезпечувала нашу сім’ю… А тепер що? Чому так вийшло?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
