Я сиділа у сестри на кухні, пила чай із чужої чашки, їла із чужої тарілки не своєю вилкою і ніяк втямити не могла, як так сталось. Я ніколи не ледарювала, за життя своєю працею на три квартири заробила, але лишилась буквально ні з чим, на чужому хлібові.
На заробітки я поїхала бо вже не було життя нам у тому гуртожитку. Спочатку там жили усі знайомі, куми, та поступово роз’їхались, кімнати все більше в оренду здавали. А коли своє, то людина береже, а як чуже, та ще й спільне і за нього ще й гроші платити? Ой, леле, інколи лячно було і до вбиральні вийти.
Складно мені було залишати дітей на чоловіка, адже він у мене прикладом ніколи не був. Та як уже така ситуація, я вірила щиро у те, що він візьметься за голову заради них.
З першої ж зарплатні мої винайняли квартиру. Нарешті я була спокійна за сина і доньку. Почала я активно брати підробітки, не мала жодного вихідного за чотири роки, хіба святкові дні. Та я таки заробила на двокімнатну квартиру у нашому місті.
Тільки раз я поріг тієї квартири і переступила, та й то у той час коли які-не-які речі свої забирала. Мій чоловік не став дружини чекати довго. Уже за рік після того, як ми квартиру придбали і я саме на ремонт гроші складала, набрали мене діти. В тій квартирі з’явилась нова господиня і переїхала разом зі своїми нащадками.
Коли ж я приїхала Давид не став виправдовуватись, не сказав “вибач”. Нова його дружина знала про все, але не збиралась ховати очей, чи хоч вигляд зробити, що їй шкода:
— Можете все ділити, – мовила вона діловито, але я ось вам одразу даю за половину квартири.
Я розуміла що мене в Україні не буде найближчим часом. Мені було ясно що я більше витрачу на дорогу і на те, аби щось комусь довести. Власники ми вдвох. Порівну і поділили, тож пропозицію прийняла. Діти саме навчатись пішли, тож я знову почала збирати нам на житло.
Початкова сума була, я доклала і вже за якийсь час мої діти з гуртожитків студентських переїхали у нашу квартиру. Я видихнула, заспокоїлась, активно вкладалась в ремонт, як доня заміж виходити надумала.
Кавалер був сиротою, з села, тож ніхто молодій сім’ї крім мене підтримки надати не міг.Оселились вони у нашій квартирі і вже за два роки стали батьками двійні.
Тут і почались негаразди, бо ж місця для мого сина там не було уже. Він теж із дівчиною зустрічався, часто вони залишались у нас, а донька того терпіти не хотіла. Почались непорозуміння і тільки я могла їх помирити.
Тоді я сину пообіцяла що допоможу із житлом. На ту квартиру я довше заробляла, але там і свати допомагали, бо квартиру взяли одразу на три кімнати.
Коли ж я приїхала додому на свята, то звісно ж зупинилась у своїй квартирі. Донька тоді саме із четвертим ходила і я добре бачила, що не зможу вказати тій родині на двері, адже моя квартира і не моя зовсім, то їхнє родинне гніздечко.
В Італію я їхала із чітким розумінням того, що мушу тепер собі на житло заробляти. Ну, але коли дітям заробляла, то воно якось швидше, а собі я на квартиру десять років з хвостиком складала. Бо ж уже мала я велику родину і щоразу як не одне, то інше просить додаткових фінансових витрат.
Таки я придбала собі квартиру, хай і знадобилось на те 15 років. Невелика у гарному затишному районі, не так далеко від дітей. Вік у мене вже поважний, але я все одно ще вернула в Італію на підміну. Так і легше і більше можливостей заробити на ремонт і на те, аби мати яку купку на всяк випадок.
— Мамо, – каже мені донька, – Ти мене вибач, я без тебе похазяйнувала, але ситуація була така, що іншого виходу ніякого. Я Риту (то онука моя) поки із нареченим у твою квартиру оселила. Ти ж усе одно за кордоном поки, то хай вони хоч побачать, що то таке – сімейне життя.
Цьогоріч я повернулась в Україну на зовсім. Поки живу у сестри, бо ж онука на дев’ятому місяці і йти молодій родині нікуди. У сина місця для мене немає, адже там ще із 2022 свати живуть. У доньки і так на дві кімнати п’ять людей, тож старенька сільська хата наших батьків у якій живе сестра моя й понині – єдине місце де мене чекали і змогли прийняти.
Сиджу я на чужій кухні, п’ю чай не зі своєї чашки, живу із ласки сестриної у неї в домі, і ніяк зрозуміти не можу, як же так сталось? І можу я повернутись у свою квартиру, але ж де сил і совісті узяти, аби в таку хвилину так з онукою зробити?
Головна картинка ілюстративна.
