Світланка, моя єдина донечка і нема нічого дивного в тому, що я її люблю понад життя. а ще вона у мене росла доволі хворобливою і я стільки витратила грошей на всілякі оздоровчі санаторії. Що могла б машину купити. Вона й досі так само тендітна, худорлява і бліда.
Вона не мала й не має ніякого розуміння про важку фізично працю. Ні, вона у мене вміє і їсти зварити, і прибрати, але для цього має бути відповідно, плита, пилосос і пральна машина. Як вона наважилася піти жити в село до свого чоловіка, я просто не знаю. Вона ж ніколи не знала, що то село за така штука, бо ж ми місці в третьому поколінні, що я, що чоловік.
А тут Володя її повіз в село, де нема ні водопроводу, ні ванної, все треба носити в руках воду, прати так само руками. Я, коли приїхала до неї, то аж за серце вхопилася, бо моя дитина такі важкі відра тягала, а сама як билинка.
– Ви що робите, – вже на голоси говорила я, – Та я її з малої витріпую від болячок, а ви хочете аби вона вам біля свиней і корови робила? Вже ми їдемо додому, Світланко.
Я зрозуміла, що чиню правильно, коли побачила очі моєї доні, вона нарешті була рада звідти поїхати.
– Як чоловік тебе любить, то приїде жити до нас. А як йому ти байдужа, то не приїде.
На жаль, таки приїхав, бо Світланка виявилася при надії від нього і вже мені додатковий клопіт, бо ж як вона те все винесе? Пожили вони трохи у нас, як тут Володя вирішив, що вони будуть жити окремо і зняв квартиру.
Здавалося б, можна порадіти за доньку, але я одразу відчула, що не все так просто і не помилилася. Зять зняв квартиру на четвертому поверсі хрущовки, де й ліфта нема!
– Ти що робиш, – випалила я, – Як Світлана буде з коляскою підніматися? Ти про когось думаєш, окрім себе?
– Нічого їй не буде, може залишати на першому поверсі, хто її візьме ту коляску.
В мене слів просто нема. Хрущовка без гарячої води, убога, видно на таку зарплату лиш таке житло. Світлана мовчить, бо вона у мене така й тиха завжди була.
Вже якось вона привела на світ донечку, ми з чоловіком були безвилазно з нею, бо мало що може бути. Дуже їй все тяжко далося і я запропонувала їй кілька днів побути у нас, поки вона прийде до себе.
– Я хочу бути зі своєю дружиною і дитиною, – каже Володя.
– Та дитину купати треба і води у вас поки наносишся, а у нас все під руками.
– Нічого, я їй буду допомагати.
Та де він їй помагав. Все сама мусить робити, бо й з дитиною треба гуляти, і в магазин ходити. Я бачу, що донечці дуже важко і кожного дня я до неї прибігаю, щоб допомогти, щоб вона відпочила.
А зять ще й кривиться, що я з доньки роблю білоручку.
– Вона десять дітей не має, що ви тут кожен день, нема як спокійно прийти з роботи.
От одразу чую, що то в ньому сваха говорить, у неї їх четверо, то їй і байдуже було, чи хто впрів чи змерз. А у мене донька єдина і ще й так далася важко, то я маю на все плюнути, адже я бачу сама як їй важко це все робити. Це ж не через те, що я її так зніжила, а просто здоров’я у неї не те. А вона ж через оці докори намагається все робити так, як їй скаже Володя. Як мені доньку врятувати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
