Я вже в ті казки не вірю, але от сина мені її шкода, адже через матір отак в хлопцях й засидівся, а то вже п’ятдесят і рахуйте, що все, по життю.
Вона до мене прийде та кається:
– Ой, Марто, синові своєму я світ зав’язала, що ж тепер з ним буде?
Мені хочеться сказати, що буде, та що тут говорити? Сама на власні вуха чула, як вона Андрієві казала:
– Синочку, не лишай мене саму таку слабеньку. Брати твої й не навідуються, вся у мене надія на тебе.
То, що було тому Андрієві робити, коли він й сам по собі дуже був хлопцем тихим та добрим.
Я колись мріяла аби моя донька та її син одружилися і об’єднали ми свої статки. Але ж де? То до нього треба було ходити на кавалєрку, не інакше!
А Андрій вчителював у школі, викладав уроки музики, а тепер у церковному хорі працює.
Колись мати все тримала в своїх руках, а тепер вже й Андрій сам зварить і спече. Не дивуйтеся – у нього на Великдень з кошика такі запахи смачні, що я вам кажу.
Ну, а жінки все нема… А де ж буде, коли село у нас практично зникає? Молоді хочуть міста, а залишилися лише переважно старі. Але як на Великдень всі з’їдуться, то нема коло церкви й де стати і я так чую, що багато молодиць самі, але що з того?
Отож, кажуть не було б щастя та нещастя помогло і я вам тут скажу, що то правда.
Приїхали до нас переселенці і голова питає хто кого візьме до хати. Я тоді до Віри:
– Віро! Там є жінка з дитиною – бери. Бог дасть твоєму Андрійкові жінка буде, дивися, бо то останній шанс Бог дає!
І що ви думаєте? Віра коштур в руки та на оглядини – і ту саму жінку, що я казала взяла.
– Ходіть до мене, – каже, – Одну кімнату вам дам.
Жінку звали Людмилою і доньку Тонею. Така працьовита Люда видалася, видно що з Херсонщини. Дивлюся, аж вже вікна миються, перини провітрюються, там білиться, там малюється.
Андрій живіт підтягує та гостей до страв припрошує, а Люда й хвалить на весь голос:
– Вже сорок п’ять років живу, а такого смачного борщу й не їла!
А Андрій цвіте…
Так, я за тим всім в вікно спостерігаю, як за якимось кіном. Віра в першій серії щось Люді охкає та ахкає, на життя жаліється та сина хвалить. А в другій Андрієві виписує, що як буде й далі так мнутися, то й старим холостяком й залишиться:
– Як я на той світ піду, коли ти в мене не прилаштований?, – совістить його.
Бачу, вже Андрій з роботи йде та букети дівчатам несе…
Аж чую розмову, Люди каже:
– Андрію, ти дуже хороший чоловік, але ж я не вийду за тебе заміж, бо вдячна за прилисток. Якось то не так робиться…
– Та я… Та я ніколи, – запнувся Андрій, – Я б ніколи не хотів аби ти щось таке відчувала… Вибач, я більше тебе турбувати не буду.
Далі зібралися дівчата та й поїхали, бо якраз село їхнє звільнили. Віра плакала, а Андрій мовчки відніс валізи і попросив даватися чути.
Минуло багато часу, чий чотири місяці, як знову гук на їхньому подвір’ї: Людмила з донькою вернулися!
– Та у нас ще не спокійно, – каже, а сама очі опускає, – Ви не проти ще нас трохи прихистити?
Думаю, що Андрій все зрозумів як треба, бо бачила, як вони в саду за руки трималися.
А тепер мені віра каже, що Люда при надії! Кажуть, що мене обов’язково на весілля запросять. А хіба нема за що?
Фото Ярослава Романюка.
